Домбі і син - Чарльз Діккенс

повернулися знову до Уолтера, і поки обшарпані рукави припадали до нього, з-під кашкета та кашне чути було якісь звуки, немов плач старої людини. Під час загальної мовчанки, що запала в цю хвилину, капітан старанно тер собі носа, та коли бушлат, кашкет і кашне відірвалися знову, Флоренс тихесенько підійшла й разом з Уолтером усунула їх, появивши в такий спосіб старого майстра корабельних інструментів, трохи схудлого та змарнілого, але в тому ж незмінному картузі, в тому ж фраці кавового кольору з лискучими гудзиками і з тим же бездоганним хронометром, що вицокував у кишені.

— Та сама криниця мудрості, як і завше! — променився радістю капітан. — Соле Джілсе, ой Соле Джілсе, де ж це ви були стільки часу, старий друзяко?

— Я напів осліп, Неде, і майже оглух й онімів з радощів, — відповів старий.

— Його власний голос! — гукнув капітан, озираючись на всі боки з захватом, якого навіть його обличчю не під силу було відтворити. — Голос криниці мудрості, як завше! Соле Джілсе, сядьте-но, хлопче, під своїм виноградником та під своєю смоковницею, як і годиться такому старому патріархові, та повідайте нам про ваші пригоди рідним нам голосом. Це — голос, — урочисто додав капітан, гачком провіщаючи цитату, — на який ледащо нарікав дарма мене збудили, я б іще поспав. Розметай ворогів його, хай упадуть!

Капітан всівся з виглядом людини, яка зуміла висловити почуття всіх присутніх, і зараз же підвівся знову, щоб представити містера Тутса, вельми збентеженого появою особи, що, схоже, мала якісь претензії на прізвище «Джілс».

— Хоч я, — пробелькотів містер Тутс, — я не мав утіхи бути знайомим із вами перед тим як… перед тим як…

— Як зник з очей, але з пам’яті — ні,— стиха підказав капітан.

— Цілком правильно, капітане Джілсе! — погодився містер Тутс. — Хоч я не мав утіхи бути знайомим із вами, містере… містере Солсе, — мовив містер Тутс, в натхненному осяянні натрапивши на це ім’я, — перед тим як оте сталося, проте маю величезну втіху, запевняю вас, від… від того, знаєте, що пізнав вас. Сподіваюся, — сказав містер Тутс, — ви почуваєте себе як можна краще.

По цих увічливих словах містер Тутс сів, зашарівшись і хихикаючи.

Старий інструментальний майстер, сидячи між Уолтером та Флоренс і киваючи головою до Поллі, що вся сяла усмішками і щастям, відповів капітанові у таких виразах:

— Неде Катле, старий приятелю! Хоч я й чув дещо про тутешні зміни од ціеї-от милої приятельки… як приємно було, повернувшись додому, побачити її миле обличчя! — перебив сам себе старий і, за звичкою, замріяно потер собі руки.

— Слухайте, слухайте його! — поважно мовив капітан. — Тільки жінка спокушає весь рід чоловічий. Для цього перегорніть-но історію Адама і Єви, братику, кивнув він у бік містера Тутса.

— Обов’язково, капітане Джілсе, — пообіцяв містер Тутс.

— Хоч я й чув дещо про тутешні зміни од неї, — повторив майстер корабельних інструментів, видобуваючи з кишені окуляри й накладаючи їх, своїм звичаєм, на лоба, — але вони такі великі та несподівані, а я такий приголомшений, що бачу тут мого любого хлопця й… — він глянув на Флоренс, яка сиділа, спустивши очі, й не закінчив фрази, — що… що не можу говорити сьогодні багато. Тільки, дорогий мій Неде, чому ж ви нічого не писали мені?

Подив, який вималювався на капітановім обличчі, так налякав містера Тутса, що той не міг відірвати від нього очей.

— Не писав? Не писав, Соле Джілсе? — одгукнувся капітан.

— Авжеж, — мовив старий. — Ані на Барбадос, ані на Ямайку, ні на Демерару. Я ж просив вас про це.

— Ви просили, Соле Джілсе? — перепитав капітан.

— Звичайно, відповів старий. — Хіба ж ви не знаєте, Неде? Ви ж не могли забути. Просив у кожному листі.

Капітан скинув свій лискучий капелюх, повісив його собі на гачок і, пригладжуючи рукою волосся на потилиці, дивився на всіх з виразом відчайдушного нерозуміння.

— Ви, здається, не розумієте мене, Неде? — зауважив старий Сол.

— Соле Джілсе, — мовив капітан по тому, як довгий час мовчки дивився на нього й на решту присутніх, — я збився з курсу і лежу в дрейфі. Накиньте, хоч у двох-трьох словах, про свої пригоди, добре? Може, я якось стану на якір? Хоч якось? попросив капітан, в задумі озираючися кругом.

— Ви знаєте, Неде, чому я поїхав звідси, — сказав Сол Джілс. — Ви ж розпечатали конверт?

— А так, так! — сказав капітан. — Звичайно, розпечатав.

— І прочитали листа?

— І прочитав листа, — ствердив капітан, уважно приглядаючись до старого, й процитував напам’ять: «Любий мій Неде Катле, від’їздячи з дому до Вест-Індії, у слабкій надії довідатись про дорого…» ось він сидить! Ось він, Уолтер! — гукнув капітан, радий, що зачепив бодай за один дійсний і безперечний факт.

— Ну так, Неде. Тепер послухайте уважно, — сказав старий. — В першім моїм листі — з Барбадоса — я писав, що хоч рік ще й не минув, але мені хотілося б, щоб ви розпечатали конверт, бо там вказана причина мого від’їзду. Добре, Неде. В другім, третім, може, й у четвертім листах — вони були з Ямайки — я писав, що перебуваю в тім же становищі, ніяк не можу заспокоїтись і не повернуся додому, доки не знатиму з певністю, живий мій хлопчик чи загинув. В наступному листі, — здається, він був з Демерари, так?

— Йому здається, що був лист з Демерари, так? — сказав капітан, безпорадно озираючись довкола.

— У тім листі, — вів далі старий Сол, — я писав, що так і не здобув ще певних відомостей… Я повідомляв також, що зустрів багатьох капітанів та різних моряків, які знали мене віддавна й підвозили мене на своїх кораблях, за що я скромно віддячував своєю роботою; що всі вони жаліли мене й співчували мені, і я почав було вважати, що мені довіку судилося їздити отак круг світу, шукаючи відомостей про мого хлопчика.

— Почав було вважати, що він отакий собі вчений Летючий Голландець! — дуже серйозно вкинув слово капітан, з тим самим безпорадним виглядом.