Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв

Льова похитнувся, але вистояв. Алі-Бурхан бацає його вдруге. Ще! Ще! Він неначе фуганком струже важкою рукою Льовину шию. На весь зал лунають ці уривисті глухі удари. Потилиця у Льови побагровіла, обличчя налилося кров'ю, коліна роз'їжджаються.

— Йому ж боляче! Що він робить? — скрикнула Галя.

— Годі! — закричали з заднього ряду.

Командир Полагутін узяв дзвіночок. Алі-Бурхан помітив це і випростався.

Він невдоволено знизав плечима і зразу ж грудьми навалився на Льову. Анатема-Молнія всім тілом упав на килим. Алі-Бурхан хапає його і швидко вивертає на спину. Ну, кінець! Зараз на обидві лопатки. Залишаються якісь два вершки, і Льова торкнеться спиною до килима.

Обома волохатими лапами Алі-Бурхан тисне Льову до землі. Анатема-Молнія опритомнів, він намагається стати в міст, він хоче зробити стойку на голові і вислизнути, він упирається головою в сцену, дошки гнуться під ним, але вже пізно. Кректячи й посапуючи, Алі-Бурхан притискає його до землі. Все меншає й меншає відстань між забитою спиною Льови і килимом, все меншає й меншає… Кінець… А може, ще вивернеться? Вивернися, вислизни, та швидше ж, швидше! Чого ти чекаєш… Ех, пізно! Затиснувши в руці дзвіночок і дзвонячи шпорами, підбіг до борців головний суддя — командир Полагутін. Зазирає вниз. Вийшли з-за стола старий залізничник і Котька Григоренко.

Дзвоник.

Краще б його не було!

— От шкода! То він забив йому баки отими «макаронами», — сплигуючи з лавочки, бубонить Петько Маремуха. Галя зблідла. Очі в неї злякані.

Судді радяться. Вибіг із-за куліс і підбіг до них розпорядник. І зразу ж від суддів він підійшов до рампи. Підняв руку. В залі галас. Аплодують.

— Анатема-Молнія, браво! — крикнули зовсім близько.

— Анатема! — тоненьким голосом закричав Маремуха.

— Лавочка! Змовилися! — крикнули з першого ряду. Розпорядник чекає. Ну, говори, вже тихо!

— Після захвату руки через плече чемпіон Азії знаменитий Алі-Бурхан поклав чемпіона Кубані Льову Анатему-Молнію правильно! — вигукнув розпорядник і кивнув капельмейстеру Смоляку.

Музика грав туш.

Пихатий, бундючний Алі-Бурхан уклоняється. Раз. Вдруге. Втретє.

Льова Анатема-Молнія, обтрушуючи з трусів порох і не дивлячися на публіку, уклонився тільки один раз і, потираючи забите стегно, побіг за куліси.

Один, із сольним номером, виступає чемпіон Житомира Йосиф Оржеховський, красивий, сухорлявий борець у червоних трусах. Він широкоплечий, з добре розвиненими біцепсами, вузькою талією. Шкіра у нього дебела, зовсім без жиру. Недаром він так вільно лягає спиною на дошку, суцільно втикану цвяхами. Ці гострі цвяхи густо вилізають з дошки, — здається, що вони повпинаються Йосифові Оржеховському в шкіру. Ні, байдуже. Спокійно, схрестивши на грудях руки, він лежить на тих цвяхах, мов на перині. Музика грає військовий вальс «Душа полку».

Коли, легко зскочивши на килим, Оржеховський повертається до публіки спиною, на його тілі всюди помітні маленькі крапочки, але крові не видно. Ото шкіра! Як у кабана.

Оржеховський вільно бігає по цій самій довгій дошці босими ногами, він лягає на лаву і підсовує собі під голову, під лопатки, під ноги вістрями вгору три козацькі шаблі, він вбиває голою долонею в лаву цвяхи — п'ять цвяхів підряд! Він гне на грудях товстий прут заліза, він розривав міцний ланцюг, тут-таки, на сцені, він розбиває дві пляшки, товче їх у міцній ступці, висипає потім осколки скла у фанерний ящик з-під сірників і стає туди ногами. У ящик, ногами у скло!

І все йому сходить благополучно! Перерва…

Вийти? Не варт! Ще займуть місця, і тоді доведеться дивитися звідти, з «Камчатки». Я з Галею залишаюся в залі. Тільки Петько, поклавши на своє місце кашкет, побіг по насіння.

Притримуючи Петьків кашкет, щоб не вкрали, я розглядаю публіку. Там, на сцені, за щільною завісою, голосно сміялися, гупали ногами борці. Мені було все ще досадно, що той гладкий Алі-Бурхан поклав такого спритного хлопця. В залі було душно. З вулиці у відчинені вікна линув солодкий запах. Ці розквітлі акації стояли на тротуарі поряд з клубом, їх білі гілки було добре видно в присмерку наступаючого вечора.

— Цікаво, хто ж із публіки, який дурень піде з тим богатирем боротися? — спитала Галя, обмахуючися хусточкою.

— Хто-небудь піде. Може, твій Котька піде.

— Хто тобі сказав, що він мій? Чого ти причепився?

— Ти ж страждаєш за Котькою. Що — я не знаю?

— Нічого не страждаю… Потрібен…

— Тихше! — зупинив я Галю.

Поруч, на вулиці, гучно заспівали «Інтернаціонал».

— Хто це? — спитала Галя.

— Держи місце, — наказав я і кинувся до відчиненого вікна. Висунувшися, я побачив, що верхній поверх друкарні освітлений. Друкарня стояла поряд з кафедральним костьолом. Чорний шпиль мінарета і мадонна на ньому проступали на ясному ще небі. В освітлених вікнах друкарні я помітив людей. Вони стояли й співали.

— То в осередку друкарні, — пояснив я, повертаючись. — Мабуть, у них кінчилися комсомольські збори.

Так, я вгадав правильно. Тільки затихли останні слова «Інтернаціоналу», вони заспівали «Молоду гвардію»:

Вперед, зорю стрічати

В упертій боротьбі!

Нехай гудуть гармати —

Шлях прокладем собі.

Вперед, сміливо — до звитяг,

І вище наш юнацький стяг,

Стяг молодої гвардії

Робочих і селян!

Слова пісні ясно долітали звідти, з друкарні.

І мені зразу зробилося дуже тоскно тут, у цьому душному, гомінливому залі, серед незнайомої публіки. Там, у сусідньому будинку, дружно співали комсомольці, — мабуть, вирішували дуже важливі справи. Може, вони умовлялися, як краще ловити бандитів; може, вони приймали кого-небудь у комсомол. Стало тяжко, що я не з ними. І навіть те, що поруч мене сиділа Галя, не могло відігнати туги, принесеної разом з цією гучною піснею. Я згадав, як важко жилося мені в ці дні, згадав усі свої прикрощі, і мені стало ще болячіше, і ніщо, здавалося, не зарадить моєму лихові.

Але тут я почув знайомий голос Маремухи:

— Насіння немає, а є тільки монпансьє. Бери, Галю, це кисленькі, — сказав Петько.

На клаптику газетного паперу Маремуха тримав штук вісім цукерок. Вони були різних кольорів і позлипалися.

— Бери, Галю, ну! — твердо сказав Петько.

Галя обережно, двома пальцями взяла липку цукерку і захрускала нею. І мені теж схотілося покуштувати солодкого. Я відірвав одразу дві цукерки і поклав їх, не розламуючи, в рот.

Так, хрустячи кисленькими цукерками, ми дочекалися відкриття завіси.

— Переможець чемпіона світу, Чорної Маски, відомий волзький богатир, майстер стального затиску, ніким не подоланий Зот Жегульов! — вигукнув розпорядник і зразу ж відбіг набік. Він притулився до стіни і став дивитися в глибину сцени так, наче звідти мусить вискочити не борець, а справжній звір.

Я думав, що волзький богатир буде фасонити більше за всіх і