Диваки - Борис Опанасович Комар

— Це дідусь її вилікував, — промовив Сашко.

— Угу, — кивнув Микола і тільки торкнувся рукою гілки, як раптом позаду:

Ба-ба-ах!!!

Хлопці присіли на місці з розкритими ротами.

— Стій! Замри! — ніби з величезної порожньої бочки загримів сторожів голос.

Микола з Сашком, якби й хотіли втекти, то не змогли: від переляку ноги тремтіли, як у спійманих куріп’ят.

— Ну, що ви тепер скажете, герої? — підбіг до них Шморгун із дробовиком. — Нарешті я вас піймав!

— Ми, дядьку, не красти прийшли, — трохи очунявши від переляку, обізвався Микола.

— Го-го, “не красти”! Ціле літо за вами ганяюсь. Дід Артем усе питає: “Хто це сортові дерева обносить?” Тепер нехай знає хто — рідний онук та бригадиршин синочок! Бригадирша бачить, коли хтось хоч соломинку візьме в колгоспі, а що син її витворяє, того не помічає!

Шморгун, видно, ніяк не міг забути Миколиній матері виступу на громадському суді, коли його знімали з посади комірника. Вона тоді дуже лаяла його за пияцтво і розкрадання колгоспних продуктів.

— Чесне піонерське, ми не хотіли красти. Ми до дідуся Артема йдемо, — сказав Сашко.

— Так я вам і повірю, — скривив рота Шморгун. — Обдурюйте когось іншого, а не мене. Гарного має дід онука! Ось поведу, хай полюбується. Давай, завертайте дишло! Тільки не здумайте тікати. Це я угору пальнув, а то нажену солі в м’яке місце, знатимете!

Що могли вдіяти хлопці? Довелося підкоритися і йти до куреня під конвоєм. Одначе там дідуся Артема не було і сторож повів їх до сушарні.

По дорозі наткнулися на яму, в яку зносили й знищували отрутою обібрану з дерев гусінь. Шморгун заглянув у неї, звелів:

— Ану, залазьте туди, посидьте, поки я садівника знайду.

Микола з Сашком навіть не ворухнулися.

— Кому сказано — лізьте! — гримнув сторож.

Ніби не до них, стояли мов укопані, тільки носами шморгали.

Тоді він закинув на плече дробовик, схопив обох за коміри і, як цуценят, повкидав у яму. Сам далі погупав.

Яма глибока. Марне сподіватися вилізти з неї. Навіть коли б Сашко видерся Миколі на плечі, і то хтозна, чи дістав би краю.

— Тепер і дідусь не повірить, що ми самі до нього йшли, — зітхнув Микола.

— Дідусь повірить. Я його знаю…

Невдовзі знову почувся гупіт. Думали — сторож повернувся із дідусем Артемом. Аж то сам дідусь звідкись узявся.

— Що воно за мара тут бубонить? — з’явилося над ямою знайоме вусате обличчя. — О! Чого це вас лиха година туди занесла?

Микола і Сашко не відповідали, розгубилися від несподіванки.

Дідусь висмикнув з-під яблуні довгу тичку-рогачика, що нею підпирали влітку рясну гілку, подав її у яму.

— Ну, берись котрий, витягну.

Сашко перший міцно вхопився за тичку, і дідусь виволік його нагору.

Потім допоміг вилізти і Миколі.

— Так це, мабуть, на вас він стріляв? — запитав дідусь, поставивши підпорку на місце.

— На нас, — буркнули одночасно.

— І в яму повкидав він?

— Він.

— За що?

— Думає — красти прийшли. А ми до вас, дідусю, — мовив Сашко. — Хочемо про все чесно розказати. І хто гілку ото відчахнув на яблуні, і чого довго не ходили…

— Нехай, нехай, ще встигнете розповісти, — перебив його дідусь. — Куди ж він пішов, сторож?

— Вас шукати.

— Ай-я-я, ох і негарно ж вийшло, — похитав головою.

Хлопці не зрозуміли, що саме він вважає негарним — те, що сторож стріляв на них і в яму повкидав, чи, може, їх засуджує.

— Дідусю, невже і ви нам не вірите? — похнюпився Микола.

— Що кажеш?.. А-а… Ні, я не про вас, я про сторожа. Вредний чоловік цей Шморгун. Хитрий, як лис, і кусючий, як змія… Ну, та нехай, про нього ще побалакаю з ким треба, а з вами, коли вже прийшли до мене в гості, поговоримо зараз. Ходімо в мою штаб-квартиру.

Сашко таки добре знав свого дідуся. Як і сподівався, він пробачив їм і крадіжку, і шкоду, заподіяну колгоспному саду. Лише покартав і взяв обіцянку, що вони більше ніколи не робитимуть такого.

Микола і Сашко попрощалися й чимдуж подалися додому — задоволені, повеселілі.

ОЙ ХМЕЛЮ Ж, МІЙ ХМЕЛЮ!..

Батько ще не встиг навіть умитися після роботи, як у вікні пропливла величезна постать Шморгуна. Гупнуло тричі в сінях, і ось він уже на порозі.

На одутлому, неголеному обличчі — радість:

— Го-го-го, значиця, поросимо в роті свяченою!

Ступив у своїх важких чоботищах до столу, витяг із-за пазухи літрову пляшку сизого самогону.

— Первачок, — підморгнув батькові. — Шкода, закуски не прихопив. Не схотів додому заходити, там баба як нападе… Та нічого, і рукавом закусити можна, було б після чого.

З роботи батько повернувся млявий, насуплений, а це одразу ніби ожив, у очах застрибали веселі блищики. Віддав Сашкові рушника, сказав улесливо:

— Ану, синку, організуй нам по цибулині, — і зиркнув на ліжко.

Знав: там завжди стояла, загорнута в фуфайку, наготована йому вечеря. Зрідка суп, куліш, солодка гарбузова каша чи молода кукурудза, частіше — картопля, — печена, тушкована, варена — в “кожушках” або чищена.

Цього разу Сашко подав на стіл картоплю. Дарма, що була пісна і розварена, батько і сторож, випивши по склянці горілки, хіба ж так уминали її з цибулею.

Сашко сидів на лаві біля вікна набурмосений, злий. Гортав підручник ботаніки, який дала йому сьогодні Валентина Михайлівна. “Візьми, — каже, — в мене їх два”.

— А ти чого не їси? — спитав батько.

— Не хочу, — відказав, хоч насправді під грудьми смоктало від голоду.

— Він, мабуть, жде, щоб і йому чарку налили, — промимрив Шморгун, набивши повен рот картоплею. — То я зараз, — простягнув руку за пляшкою.

Але Сашко з такою відвертою ненавистю поглянув на нього, що він і до горілки не дотягся.

— Ну, ну, чого?.. Не хочеш — не треба. Силувати не будемо. Виростеш, скуштуєш цієї водички, за вуха не відтягнуть. — Повернув закудлану голову до батька: — Давай, Павле, наливай пального.

Той зсунув докупи склянки, налив їх до половини. Поцокались, випили.

— Вогонь! — сказав сторож, занюхавши горілку шматком хліба.

— Стоградусна! Кхе! — кашлянув батько.

Заїли. Шморгун витяг із бокової кишені по цигарці. Чиркнув сірника, спершу сам припалив, потім дав батькові.

— Чув, ти завтра в город рибу везтимеш? — спитав, випустивши одразу з рота і носа хмару сизого диму.

— Везтиму. А що? — відповів батько, поклавши цигарку на лезо ножа.

— Не міг би до мене в сад завернути?

— Що там у тебе?

— Забув хіба? Я тобі вже казав.

— А-а, — згадав батько і похмурнів. — Знаєш, це таке діло…

— От іще… Все буде, як