Кінь і його хлопчик - Клайв Стейплз Льюїс
– О просвітлений візире, – звернувся тісрок до старого, – поділися із нами своєю мудрістю: що скажеш ти на цей химерний задум?
– О тісроче, вічний та несхитний, – відповів Ахошта, – сила батьківської любові незнана для мене, і нерідко чув я про те, що сини в очах своїх батьків є ціннішими за коштовні камені. Тож як смію я вільно виказувати думки свої, якщо вони можуть поставити життя великого принца під загрозу?
– Смієш, у тому не сумнівайся, – наказав йому тісрок. – Бо приховувати думки буває куди як небезпечніше, аніж виказувати їх відкрито.
– Слухаю та корюся, – прокректав жалюгідний старий. – То знай же, о найрозсудливіший тісроче, що, по-перше, загроза для принца не така вже й велика, як може здатися. Боги обділили дикунів розсудливістю, і поезія їхня, на відміну від нашої, не містить добірних апофегм та корисних максим, а натомість оспівує кохання та війну. З огляду на це, ніщо їм не здасться більш шляхетним та гідним захоплення, ніж така божевільна кампанія, як ця, що… Ой! – На слові «божевільна» принц знов дав візирові добрячого стусана.
– Облиш, о мій сину! – спинив принца тісрок. – А ти, шанований візире, у жодному разі не повинен переривати потоку свого красномовства, хоч би як там принц себе не поводив. Ніщо так не личить поважній та благопристойній особі, як здатність непохитно терпіти дрібні незручності.
– Слухаю і корюся, – склонився візир, вигинаючись так, щоб принц більше не міг черевиком дотягнутися до його заду. – На їхній погляд, ніщо інше не буде більш гідним пробачення, якщо не сказати – поваги, ніж така… е-е-е… ризикована спроба, особливо якщо взяти до уваги, що на неї його підштовхнула саме любов до жінки. Тож навіть якщо принца спіткає невдача і він потрапить їм до рук, вони в жодному разі його не вб’ють. Більш того, є вірогідність, що хоч він і не захопить королеву, побачивши його нескінченну мужність та непереборну силу його почуттів, вона сама віддасть йому своє серце.
– Добре підмічено, старий балакуне, – гмикнув Рабадаш. – Дуже добре, хоч це й спало на думку такій потворі, як ти.
– Похвала від господаря – то солодка музика для вух моїх, – вимовив Ахошта. – До того ж, о тісроче, чиє правління повинно бути і буде вічним, мені здається, що боги усіляко сприятимуть тому, аби Анвард схилився перед принцом. А якщо так – то ми схопимо Нарнію за саме горло.
Він замовк, і запала така довга та непорушна тиша, що дівчата ледве наважувалися дихати. Зрештою, тісрок знов заговорив:
– Іди, сину мій, – згодився він. – І роби так, як сам сказав. Але не чекай від мене ані допомоги, ані підтримки. Я не помщуся за тебе, якщо тебе вб’ють, і не кинуся визволяти, якщо ув’язнять. А якщо, пощастить тобі чи ні, ти проллєш більше нарнійської шляхетної крові, аніж зажадають обставини, і це призведе до війни, то навіки відвернеш ти цим мою прихильність і брат твій посяде твоє місце в Остраханстві. А тепер – іди. Будь спритним, скритним та удачливим! Хай прибуде у твоєму мечі та списі сила Таша Непереборного та Нездоланного!
– Слухаю і корюся! – зі сльозами на очах промовив Рабадаш, затримався на мить, щоб, ставши на коліна, поцілувати батькові руку, і квапливо вийшов із кімнати.
Тісрок та візир, на велике розчарування Аравіс, яку вже судома звела, не зрушили з місця.
– О візире, – звернувся до старигана тісрок, – чи певен ти, що жодна жива душа не знає про нараду, яку втрьох провели ми сьогодні вночі?
– О мій володарю, – відповів йому Ахошта, – неможливо, аби хтось про неї прознав. Саме з цієї причини я запропонував, а ви, кому ніколи не зраджує мудрість, погодилися, що зустрітися ми повинні саме в старому палаці, де подібні зустрічі ніколи не проводяться і жоден із господарів не з’являється.
– Добре, – кивнув тісрок. – Якби хтось і знав, я особисто простежив би, щоб він не прожив зайвої години. Ти теж, о обачливий візире, маєш забути про нашу зустріч. Я стираю зі свого серця, а також і з твого, усе, що відомо нам про наміри принца. Він вирушив у дорогу без мого відома чи благословення, і я й гадки не маю куди, і женуть його несамовитість та нерозсудливість і непокірна вдача, властива юності. Не буде такої людини, яку більше б здивувала новина про захоплення Анварду, аніж тебе зі мною.
– Слухаю і корюся, – відповів Ахошта.
– І саме тому ніколи, навіть у найпотаємніших твоїх думках, тобі не здасться, що я – бездушний батько, який щойно відправив свого первістка на вірну смерть; навіть коли тебе це скоріше тішить, аніж навпаки, бо принц тобі – мов кістка в горлі. Бо не сховаються від мене ані думки твої, ані задуми.
– О тісроче, великий та непогрішний, – візир схилився ще нижче. – На відміну від вас, не потрібні мені ані принц, ані власне життя, ані хліб, ані вода, ані сонячне світло, бо для мене все це – лише ви.
– Твої почуття до мене такі високі, так само, як і праведні, зрозумілі мені, як нікому іншому, тому що я повністю їх поділяю. Для мене теж усе, що ти сказав, і ламаного півмісяця не варте порівняно з міццю та славою мого трону. Якщо принцові сприяють боги, то він захопить Древляндію, яку ми з радістю приєднаємо до наших земель, так само, як і Нарнію, хоча і трохи згодом. Якщо ж його спіткає невдача, то мені доведеться згадати, що в мене є ще вісімнадцять синів, яким не соромно передати трон. До того ж Рабадаш, за звичкою старших синів, уже поглядає на трон, і це мені не до вподоби. То, може, час мені згадати, що п’ять великих тісроків Ташбаана полишили цей світ завчасно – лише тому, що їх занадто вже освічені сини втомилися чекати, коли настане їхня черга посісти трон. Ні-ні, хай краще охолодить гарячу кров у боях за Остраханство десь там, подалі, аніж у боротьбі за трон тут. А тепер, наш ясновельможний візире, усі ці батьківські клопоти нас дуже й дуже втомили. Дрімота вже змикає наші очі, тому накажіть-но музикам перейти до нашої спочивальні. І ще одне. Ще б трохи – і забув: перед тим як сам ти підеш спати, накажи стратити того третього кухаря, якого ми встигли помилувати, бо
