Домбі і син - Чарльз Діккенс

гроші і страшенно бреше. Здається, що він уже всюди поперестрівав усіх, хто був хоч якось причетний до останніх подій, питаючись їх: «Сер (або «мадам» — залежно від випадку), а чом це ви такі бліді?» — від чого ті здригалися всім тілом і з вигуком «Ой, Перче!» тікали від нього. Чи то від усвідомлення власного безпутства, чи то від наслідків надуживання алкоголю, містер Перч, саме під ту вечірню пору, коли він звичайно шукає потіхи в товаристві місіс Перч у Болс-Понді, приходить у крайній стан занепаду Духу, чим місіс Перч страшенно журиться, бо відчуває, що тепер його довіра до жінок похитнулася і, повертаючись увечері додому, він не має певності, що його жінка не втекла з якимсь віконтом.

Слуги містера Домбі теж ударилися в гульбу і стали непридатні для іншої роботи. Щовечора в них гаряча вечеря «обговорення», з паркими трунками на столі. О пів на одинадцяту містер Тавлінсон завжди розкисає і часто допитується, чи ж не казав він, що з життя в наріжному будинку не буде добра? Вони шепочуться про міс Флоренс, цікаві знати, куди ж вона заподілася, і погоджуються на думку, що, коли й містер Домбі не знає, то місіс знає напевне. Розмова переходить на місіс Домбі, про яку кухарка каже, що то була сановита пані, правда ж, та надто вже чванлива. Всі погоджуються, що так, надто вже чванлива, і стара любов містера Тавліясона, покоївка (велика цнотливиця), просить, щоб більше ніколи не говорили їй про людей, що бозна-куди деруть голову, немов їм землі мало.

Все, що говориться і робиться у зв’язку з цим, робиться й говориться гуртом, участі в якому не бере тільки містер Домбі. Світ і він самотіють укупі.

Розділ п’ятдесят другий

СЕКРЕТНІ ВІДОМОСТІ

Добра місіс Браун і її дочка Аліса мовчки сиділи вдвох у своїй домівці. Було це раннього вечора пізньої весни. І, хоч минуло вже кілька днів після того як містер Домбі сказав майорові Бегстоку про не зовсім звичайні відомості, добуті незвичайним способом, які, може виявитись, і не варті нічого, а може, й правдиві, вимоги світу і досі лишалися незадоволені.

Довгий час мати й донька не обмінялися ні словом й сиділи майже без руху. На хитрому обличчі старої малювалося жадібне очікування; обличчя дочки теж було повне чекання, хоч і не таке сторожке, і час од часу темніло, наче на нього набігала дедалі густіша тінь розчарування й зневіри. Стара, хоч і часто зводила очі на дочку, на зміни в її обличчі не звертала уваги, тільки сиділа, бурмочучи й плямкаючи, та вперто щось наслухала.

Житло їхнє, жалюгідно-убоге, було, проте, не таке відразливе на вигляд, як тоді, коли добра місіс Браун мешкала там сама. Деякі спроби навести лад і чистоту давалися взнаки, але й видно було, що робилися вони якось недбало, по-циганськи, так що з першого погляду можна було впізнати руку молодшої з жінок. Вечірні сутінки густішали й глибшали, серед мовчазної тиші, аж поки стіни, поволі чорніючи, майже зовсім розпливлися в темряві.

Мовчанку, що тривала так довго, зламала Аліса, сказавши:

— Не діждете ви його, мамо. Він не прийде.

— Хай смерть не діжде! — гарячкуючи, одповіла стара. — Він мусить прийти.

— Побачимо, — сказала Аліса.

— Побачимо його, — відрубала мати.

— На останньому суді, — сказала дочка.

— Я знаю — ти думаєш, що я здитиніла! — закаркала стара. — Оце така мені повага і шана від власної доні, та тільки я розумніша, ніж ти думаєш. Він прийде. Тоді, як я зачепила його на вулиці, він оглянувся на мене так, як на жабу. Але, боже милий, треба було його бачити, коли я назвала їх поіменно й спитала, чи не хоче він дізнатись, де вони.

— Що, такий був розгніваний? — вмить спалахнула цікавістю дочка.

— Розгніваний? Не те слово! Оскаженілий! Оце більш підходяще. Розгніваний! Ха-ха! Щоб оте та назвати просто «гнівом»! — Стара покульгала до буфета, щоб запалити свічку, і, поки несла її на стіл, шамкотливий її рот красувався в усій своїй бридоті. — Так я й про тебе могла б сказати, що ти — коли про них думаєш чи говориш — просто гніваєшся.

Що й справді важко було б сказати, дивлячись на її дочку, яка сиділа, мов причаєна тигриця, з палючими очима.

— Тихо! — з тріумфом сказала стара. — Хтось іде. Ті, що тут живуть, чи вештаються тут, так не ходять. І ми з тобою так не ходимо. О, ми б пишалися такими сусідами! Чуєш його?

— Здається, ви маєте рацію, мамо, — стиха відповіла Аліса. — Цитьте! Одчиніть двері.

Аліса ще більше скулилась, загортаючись у шаль, а стара, послухавшись її, визирнула надвір, поманила пальцем і пустила в хату містера Домбі, що, переступивши поріг, став, недовірливо розглядаючись навколо.

— Це негодяще місце для такого високого джентльмена, як ваша милість, — заскрекотала стара, присідаючи. — Як я і казала, але шкоди вам від того не буде.

— Хто це? — спитав містер Домбі, дивлячись на її компаньйонку.

— Це — моя красуня дочка, — відповіла стара. — Не звертайте на неї уваги, ваша милість. Вона все знає.

Тінь, що вкрила йому обличчя, була не менш промовиста, ніж якби він уголос простогнав: «Хто лиш цього не знає!», — та він тільки пильно дивився на неї, а вона на нього — без жодного вітального слова чи жесту. Та коли відвів очі, обличчя йому спохмурніло; потім він час від часу мимохіть поглядав на неї, ніби ті сміливі очі пекли його й будили якийсь спогад.

— Жінко, — мовив містер Домбі до старої карги, що хихотіла та блискала очима з-під його ліктя, а коли він обернувся, крадькома показала пальцем на дочку, затерла руки й знову затицяла пальцем. — Жінко! Я визнаю, що зробив необачно, прийшовши сюди й забувши, хто я, але ти знаєш, для чого я прийшов і що ти обіцяла, перечепивши мене тоді на вулиці. То що ж ти маєш мені