Женя і Синько - Віктор Семенович Близнюк

Сімейною шеренгою вийшли з двору. Батько й мати повернули на Артема, а Женя на мить зупинилася.

«От він, підмочений герой з підвалу!» — блимнула оком на протилежний бік вулиці.

На воротях старого дерев’яного будиночка, що давно був приречений на знесення і ждав, коли його звалить набік бульдозер, стояв, нудьгуючи, Вадька Кадуха. Той, кого Женя охрестила «підмоченим героєм».

Червоний шарф, зав’язаний по-паризькому й недбало кинутий за плече, тільки відтіняв сіру худорлявість його лиця, гострого, як лезо бритви, з чорним пушком під носом. Завжди невмиваний і голодний, Кадуха зеленішав день від дня, і коли він, сутулячись, спинався перед своїм будиночком у знаменитій воротарській стойці, здавалося, що то наїжилося зле й роздратоване кібченя.

Зараз Кадуха стояв не просто так, а чвиркав на асфальт, щоб перевірити: чи вийде із його чвирків правильний хрест. Хрест потроху вимальовувався, але тут де взялись Цибульки — ламаним строєм прочовгали вони до тролейбуса. Вадька провів їх прискаленим оком і сказав: «Подумаєш — кадри! В ліс попхались, у дебрі! Що там робить між пеньками?»

Кадуха був злий сьогодні на весь світ, його зранку ні за що ні про що відлупцював батько.

Зараз Вадька стояв на воротях з нудним туманом в очах і думав, куди б його податися і як згаяти вихідний день.

На горизонті, тобто у ближньому провулку, виткнувся Бен, і Кадуха пожвавішав: є компанія! «Генерал» ніс туго напаковану сітку з Молочного магазину — цього з ним ніколи ще не бувало. Сам Бен, видно, соромився такої принизливої ролі, бо йшов, одвернувши носа, ніби й не помічав Кадухи.

— Привєт! — гукнув йому Вадька. — Кінчай трудовий подвиг і виходь. В кіно змахаємо.

— Нє! — сказав Бен кисло. — Дід упав із копит. Серце. Валідол смокче. (Бен промовчав, що причиною того — кубинські сигарети, знайдені дідом у джинсах).

— Плюнь, — шморгнув носом Кадуха. — І прихвати щось на зуба — сайрочку або голландського сиру.

Бен якось невизначено хмикнув, а коли пройшов у двір, то через увесь будинок — дві капітальні стіни і внутрішні перегородки — показав Кадусі дулю: «Ось тобі сайрочка!» Бен і побоювався Кадухи, і запобігав перед ним, бо Вадька, що не кажи, був не тільки сильніший, а й характером затятіший, — розізлившись, міг кинутись і на дорослого.

«Шкет! — презирливо чвиркнув Вадька услід Бенові. — Ще в генерали пнеться! Колись тобі соплі втру, будеш у мене денщиком...» (Кадуха зробив би це негайно, але ж... копійки й консерви! Повна залежність від Кущолоба! Доводилось терпіти).

З покірно зігнутої спини Бена, що сховався із сіткою за будинком, Вадька зрозумів — той не вийде зараз на вулицю. «Слабак! Краще не зв’язуватися з такими!» І Вадька вирішив сам податися в кіно. У «Комунарі» показували єгипетський фільм «Любов і зрада» (тільки для дорослих). А Кадуха інших фільмів не визнавав, крім тих, що не для дітей. Там же, в «Комунарі», він мав свою персональну ложу. Треба тільки обігнути будинок і з внутрішнього двору вилізти по стіні (пожежною драбиною) на самий дах, а там через віконце на горище. Посеред горища тьмяно просвічувалась квадратна сітка — вентиляційний люк із великого залу. Кадуха лягав на сітку животом і згори вниз, під гострим кутом, дивився на екран. Було трохи незручно — стомлювались очі, але мались і певні переваги: Вадька перепочивав собі на боку, покурював кубинські сигарети й слухав, як у темряві шастають і попискують кажани. А коли на екрані мелькали нудні кадри (без стрілянини й погоні), Вадька міг преспокійно чвиркати в зал, цілячись комусь на лисину. «Товаришу директор! — лемент із залу. — Що це у вас зверху капає?..» Ото кіно!)

Проте і в «Комунар» іти Вадьці розхотілося — нудно самому. І він подумав: а чи не посмаляти йому до свого дружка Шурика? І побредуть вони вдвох до Подільського спуску; там на крутій дорозі поставили нові світильники на високих, метрів на сім, стовпах із дугами; і світильники не прості, а з великими матовими плафонами. Можна буде пошпурляти камінням на виграш: хто більше зіб’є плафонів.

Вадька уявив, як він прицілюється по скляній тарілці, і в нього засвербіли руки: так, під саму дугу! І замашним плескатим каменем! Він внутрішньо відчував, що сьогодні не промаже нізащо. Раз день почався з невдач (це точна прикмета), то в чомусь-таки повезе. Він обстукає Шурика і злупить з нього троячку, яку той виграв на лампочках у Ботанічному саду.

Вадька рішуче кахикнув, кинув на плече розтріпаний край свого шарфа й пішов на Лук’янівку. Якби він міг збоку глянути на себе, то в сутулій, понуро-нещасній постаті, мабуть, одразу упізнав би Кадуху-старшого і, може, хоч на секунду стривожила б його думка: чи не повторить він пусте й нікчемне батькове життя?

Але зараз Вадька був заклопотаний іншим: виграти! Злупити з Шурика троячку, і підуть вони у літній павільйон, візьмуть по пляшці пива, а коли зашумить у Вадьчиній голові, тоді начхати йому буде на все в світі

Женя поспішала: «Ой, друга година, хоча б не запізнитися». Похапки їла бутерброд і тут же друкувала записку. Одним пальцем стукала на маминій машинці — на старому незграбному «Ундервуді». Клавіші «Ундервуда» були стерті до жовтої міді, і дівчинка довго, майже носом шукала, де яка літера. Знайшовши, била пальцем, і тоді сухо клацав важельок по валику, але часто вихоплювалась зовсім не та літера, чужа або сусідня, і Женя сердилась, забивала надруковане і знов шукала потрібну літеру. На папері у неї виходило:

«Дорога мамиочко №/!

Я поїхахала до батька на робоТУ. Х?0.

Ключі лежать під килимкоюм, там, де й зав-жди. Скучила за тобою. Скоро повернусь. ЦілУЮ цілую!

Твоя Женя Цибулько».