Домбі і син - Чарльз Діккенс

він і дбав про неї, і хвилювався за неї, і був гордий та радий, що може їй прислужитися, виказуючи при цьому такі завзяття і ревність, на які тільки був здатний, Флоренс бачила, що він її уникає. Впродовж цілого дня він рідко коли підходив до її кімнати. Коли вона кликала його, він приходив і в першу хвилину був такий же безпосередній та жвавий, яким пам’ятався їй з того дня, коли вона загубилася у вуличному натовпі; та потім ставав якийсь скований — чуйне серце Флоренс не могло не помітити цього — та неспокійний і незабаром зникав. І вранці, і вдень він ніколи не приходив до неї без запрошення. Зате ввечері, коли сутеніло, він завжди сидів коло неї, і то були найщасливіші години для Флоренс; їй здавалось, що то повернувся колишній Уолтер, Уолтер її дитинства. Але й тоді яке-небудь незначне слово, погляд чи жест доводили, що між ними лягла якась невловна межа, котру годі переступити.

Не могла вона не бачити й того, що всі ці ознаки, зміни, які відбулися в Уолтерові, проступали попри всі старання хлопця приховати їх. Дбаючи про неї, думала Флоренс, і щиро прагнучи, щоб ласкавою рукою не зранити її мимохіть, він не раз удавався до різних дрібних хитрощів та оман. Тим прикріше відчувала вона, як сильно він одмінився, і тим частіше оплакувала цю братову відчуженість.

І капітан — її невтомний, чулий і ревний приятель — теж бачив це, думала Флоренс, і теж уболівав. Він був уже не такий райдужно-веселий, як перше, і, коли вони вечорами сиділи утрьох, крадькома кидав то на неї, то на Уолтера доволі-таки журним оком.

Нарешті Флоренс вирішила, що поговорить з Уолтером, їй здавалось, що вона вже знає причину його відчуження, і, коли скаже йому про це і про те, що змирилася з усім і не дорікає йому, то і їй відляже від серця, і йому буде спокійніше на душі.

І одної неділі, пополудні, вона зважилася на це. Вірний капітан, у своїм дивогляднім комірці та в окулярах, сидів коло неї і читав, коли Флоренс спитала, чи не знає він, де Уолтер.

— Думаю, внизу, панно-дівчинко, — відповів капітан.

— Я хотіла б із ним поговорити, — сказала Флоренс, похапцем підводячись, немов зібралась іти туди.

— Я миттю пришлю його сюди, красунечко, — сказав капітан.

По чому він, вельми моторно, завдав на плече свою книгу, — бо по неділях капітан уважав за обов’язок читати тільки дуже грубезні книги, оскільки у них солідніший вигляд, і кілька років тому виторгував у книгарні велетенський томище, п’ять рядків із якого щоразу так збивали його з пантелику, що він і досі не визначив, про що там мова, — і пішов. Незабаром з’явився Уолтер.

— Капітан Катл казав мені, міс Домбі… — жваво почав він з порога і замовк, побачивши її лице. — Ви зле почуваєтесь сьогодні. Ви засмучені. І плакали.

Він говорив так лагідно і голос його так гарячково тремтів, що на очах їй виступили сльози.

— Уолтере, — м’яко мовила Флоренс, — я і не зовсім добре почуваюся, і плакала. Я хочу поговорити з тобою.

Він сів навпроти, вдивляючись у вродливе невинне личко, зблід, і губи йому задрижали.

— Тоді, ввечері, коли я побачила, що ти живий… О Уолтере, любий, що я пережила тоді, скільки надій я мала!..

Він зіперся тремтячою рукою на стіл між ними і не зводив з неї очей.

— Тоді ти сказав, що я змінилася. Мене здивували ці слова, але тепер я розумію, що це правда. Не сердься на мене, Уолтере. Я тоді була занадто щаслива, щоб над цим замислитись.

Вона знову здалася йому дитям. Він знову бачив перед собою щире, довірливе, любляче дитя. А не дорогу серцю жінку, до ніг якої склав би усі скарби світу!

— Ти пригадуєш нашу останню зустріч, Уолтере, перед твоїм від’їздом?

Він сунув руку за пазуху і видобув маленький гаманець.

— Я весь час носив його на шиї. Якби я тоді втонув, він разом зі мною лежав би на дні моря.

— І далі носитимеш, Уолтере, — на пам’ять про мене?

— До самої смерті!

Вона поклала свою руку на його так безбоязно й просто, немов лише вчора дала цей подарунок на спомин.

— Я рада цьому. Я завжди з радістю думатиму про це, Уолтере. А чи не здається тобі, що думка про цю зміну прийшла нам обом одночасно, коли ми у той вечір розмовляли з тобою?

— Ні, — з подивом у голосі відповів він.

— Так, Уолтере. Я ще тоді мимоволі зіпсувала твої плани на майбутнє. Тільки тоді я боялася й подумати про це, але тепер знаю певно. Якщо тоді ти, з великодушності своєї, ще був здатний приховувати від мене, що ти теж це знаєш, то тепер це тобі не вдається, хоч ти й стараєшся, і не менш великодушно. Ти ж таки стараєшся. Я вдячна тобі, Уолтере, щиро, глибоко вдячна, але твої старання даремні. Забагато ти настраждався — і сам, і разом з найріднішою тобі людиною, — щоб цілком забути, хто став мимовільною причиною всіх нещасть, що окошилися на вас. Ти просто не можеш мені цього забути, — то як ми можемо бути братом і сестрою? Не думай тільки, любий Уолтере, ніби я тобі дорікаю. Мені треба було б пам’ятати про це — я повинна була про це пам’ятати, та забула з радощів. Єдине, на що я надіюся, — те, що тепер, коли ми порозумілися, тобі буде не так гірко думати про мене. І єдине, чого я прошу, Уолтере, від імені тієї бідної дитини, яка була тобі сестрою колись, — не борися більше з собою і не муч себе через мене, якщо я все вже знаю.

Поки вона говорила, Уолтер дивився на неї з таким подивом на обличчі, що для якогось іншого почуття на ньому просто не знайшлося б місця. А тепер ухопив ту руку, що так благально торкалася його руки, і вже не пустив.