Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Я не обідаю вдома, — повторила вона.

— При всій сумнівності підстав, які я можу мати, щоб з приємністю згадувати про цю подію сьогодні, — велично провадив містер Домбі, мовби вона й не казала нічого, — є проте умовності, що їх ми мусимо додержувати про око людське. Якщо ви не поважаєте себе, місіс Домбі…

— Не поважаю, — перебила вона.

— Мадам! — скрикнув містер Домбі, вдаривши рукою по столі,— прошу вас слухати мене. Я кажу, якщо ви не поважаєте себе…

Він глянув на неї, але обличчя, що було перед ним, не здригнулося б і під поглядом самої смерті.

— Турботе, — трохи спокійніше промовив містер Домбі, — оскільки ви вже були за посередника між мною і місіс Домбі і оскільки я волію дотримуватися благопристойності в усьому, що стосується мене особисто, я попрошу вас ласкаво переказати місіс Домбі, що коли вона не поважає себе, то я себе ще поважаю і тому наполягаю на своїх розпорядженнях щодо завтрашнього дня.

— Перекажіть вашому володареві, сер, — відповіла Едіт, — що я візьму на себе смілість поговорити про це з ним згодом і що говоритиму без свідків.

— Містер Турбот, мадам, — сказав її чоловік, — знає причину, яка змушує мене відмовити вам у цьому, і не повинен переказувати будь-які подібні повідомлення. — Побачивши, що вона повела очима, містер Домбі простежив за її поглядом.

— Тут присутня ваша дочка, сер, — мовила Едіт.

— Моя дочка й буде присутня, — відказав містер Домбі.

Флоренс, що підвелася була з місця, сіла знов і затулила руками обличчя, тремтячи.

— Моя дочка, мадам… — почав містер Домбі.

Та Едіт перебила його — голос, дарма що не завищений нітрохи, звучав так чисто, виразно та дзвінко, що був би почутий і в бурю.

— Я сказала, що говоритиму з вами віч-на-віч, — промовила вона. — Якщо ви ще не зовсім збожеволіли, зважте на мої слова.

— Моє право говорити з вами, мадам, коли хочу й де хочу, — відповів містер Домбі. — А маю охоту говорити тут і зараз.

Вона встала, немовби збиралася іти геть, але сіла назад і тим же тоном, зберігаючи самовладання і дивлячись на нього, сказала:

— Говоріть!

— Насамперед я повинен зазначити, мадам, що загрозлива постава, якої ви прибираєте, — сказав містер Домбі, — вам не пасує.

Вона засміялася. Діаманти в її волоссі здригнулися, затремтіли. Ходить легенда про самоцвіти, що тратять блиск, коли їхній власник опиниться в небезпеці. Коли б такими були і її діаманти, то ув’язнені в них промені світла ту ж мить утекли б і коштовне каміння стало б мерхле, немов свинець.

Турбот слухав, опустивши очі.

— Що ж до моєї дочки, мадам, — повернувся містер Домбі до початої теми, — то знання того, чого їй уникати в своїй поведінці, аж ніяк не суперечить її обов’язку перед батьком. Ви, за даних обставин, правите їй за яскравий зразок, який, я сподіваюся, піде їй на користь.

— Що ж, я більше не перебиватиму вас, — відказала його дружина, незворушна в усьому — в погляді, в голосі, в позі. — Не встану, не піду звідси аж до останнього вашого слова, — навіть якщо дім займеться!

Містер Домбі ворухнув головою, наче на знак саркастичної вдячності за увагу, і повів мову далі. Тільки вже не з тим самовладним спокоєм, що раніше: блискавична стурбованість Едіт, коли зайшлося про Флоренс, і повна байдужість цієї ж Едіт до нього самого і його зауваг, пекли і млоїли, мов заструплена рана.

— Місіс Домбі, — сказав він. — Мабуть, це не суперечитиме доброму вихованню моєї дочки, коли вона знатиме, яка то прикра і хибна річ — упертість, надто коли зловживати її, — додам: невдячно зловживати — після вдоволення своїх амбіцій та інтересів. Як одні, так і другі, гадаю, зіграли певну роль у тому, що спонукало вас зайняти теперішнє ваше місце за оцим столом.

— Ні! Я не встану, не піду звідси, аж до останнього вашого слова, — повторила вона достоту ту саму фразу, — навіть якщо дім займеться!

— Річ цілком природна, — провадив він далі, — що вас турбує присутність будь-кого, хто чує ці малоприємні істини; тільки чому, — тут він не зміг приховати своїх справжніх почуттів і похмуро глянув на Флоренс, — хтось може надати їм більшої сили й переконливості, ніж я, хоч вони мене прямо зачіпають, — цього я направду не розумію. Цілком природно, ви не хочете почути у присутності третіх осіб, що вами керує бунтівний дух, який вам несила відразу приборкати; який ви будь-що повинні приборкати, місіс Домбі, — дух, який, мушу з жалем сказати, виявляв себе й давніше, — що я не раз помічав, з певним невдоволенням і сумнівами, ще до нашого одруження, — у ваших взаєминах з покійною матір’ю. Та лік проти цього — у ваших власних руках. Я, починаючи цю розмову, аж ніяк не забув про присутність моєї дочки. Прошу й вас не забути, що завтра тут будуть присутні кілька сторонніх осіб і що, з огляду на пристойність, вам слід прийняти їх як годиться.

— Отже, — сказала Едіт, — вам мало знати те, що було сказано між нами; мало того, що подивившись сюди, — вона показала на Турбота, який слухав усе це, опустивши очі, — нагадуєте про ганьбу, якої мені завдали, мало того, що подивившись сюди, — рукою, що затремтіла вперше і востаннє, вона показала на Флоренс, — згадуєте, що зробили і на які жахливі муки — щоденні, щогодинні, повсякчасні — цим мене прирекли. Вам мало того, що день цей, як жоден інший, пам’ятний мені душевними тортурами (цілком заслуженими, але такому, як ви, цього не зрозуміти), від яких я, на жаль, не померла. Вам хочеться ще, щоб довершити, зробити цю підлість — продемонструвати їй всю глибину безодні, в яку я впала. І це ви робите, знаючи, що змусили мене, заради її спокою, зректися єдиного в моїм житті щирого почуття, знаючи, що заради неї я, коли б могла, — але я не можу: надто вже з душі від вас верне, — скорилася