Домбі і син - Чарльз Діккенс
Однією з причин, чому Флоренс так довго не лягала спати, було й те, що мама її цього вечора не завітала до неї. Повна внутрішнього неспокою й відчуваючи пекучу потребу перекинутися з ким-небудь словом, щоб розвіяти чари цієї понурої тиші довкола, Флоренс подалася сама до спальні Едіт.
Двері не були закриті на ключ і легко піддались нерішучому дотикові її руки. Дівчина здивувалася, побачивши ясне полум’я свічок, і ще більше здивувалася, уздрівши, що мама її, напіводягнена, сидить перед каміном, де вогонь уже згас і зійшов на попіл. Очі її дивились у простір, і в їхнім блиску, в обличчі її, в позі, у напруженні, з яким її руки вп’ялися в бильця крісла, наче вона от-от мала схопитись з місця, відбилось таке несамовите хвилювання, що Флоренс злякалася.
— Мамо! — скрикнула вона. — Що сталося?
Едіт здригнулася й глянула на дівчину з таким незбагненним жахом в обличчі, що та злякалася ще більше.
— Мамо! — кинулась вона до неї. — Мамо, люба, що сталося?
— Я занедужала трохи, — спам’ятавшись, але таким же дивним поглядом глянула на неї Едіт. — Мені привидівся поганий сон, голубко.
— Таж ви ще не лягали, мамо?
— Ні, — відповіла Едіт. — Мені просто примарилось.
Обличчя її поволі м’якшало, і, коли Флоренс підійшла впритул до неї, Едіт обняла її й ласкавим голосом спитала:
— Але що ж тут робить моя пташечка? Що моя пташечка тут робить?
— Я непокоїлась, мамо, не бачивши вас сьогодні ввечері і не знаючи, як почуває себе тато, й тому…
Флоренс затнулася і вмовкла.
— Вже пізня година? — спитала Едіт, ніжно відхиляючи рукою кучері, що, змішавшись із її власним чорним волоссям, розсипались їй по обличчю.
— Дуже пізня. Вже майже день.
— Майже день! — вражено повторила Едіт.
— Що ви зробили з рукою, матусю? — спитала Флоренс.
Едіт, раптом одсмикнувши руку, глянула на неї з тим самим дивним страхом (неначе зацькована тварина), але зараз же схаменулася й одповіла: «Нічого. Забила трохи, — а тоді сказала: — Ах, Флоренс!» — і ревно заплакала.
— Мамо! — вигукнула Флоренс. — О мамо, що можу я… що треба мені зробити, аби ми всі стали щасливіші? Що?
— Нічого, — відказала Едіт.
— Ви впевнені? Невже нічого нема? І не буде ніколи? А якщо я порушу нашу угоду, і скажу те, що думаю, — ви не докорятимете мені?
— Марна річ, — відповіла та. — Це буде надаремно. Я ж казала тобі, серденько, що бачила поганий сон. Ніщо вже його не змінить, і ніщо не завадить йому повернутися знов.
— Я не розумію, — сказала Флоренс, дивлячись на її схвильоване обличчя, що, здавалось, ще більш спохмурніло під тим поглядом.
— Мені снилася, — тихо мовила Едіт, — гордість, безсила для добра і всесила для зла. Гордість, яку зачіпали й роздмухували чимало ганебних років, а вона не спротивилась цьому, тільки спротивилась собі. Гордість, що добре знала, як глибоко принижує того, кому вона належить, але ні разу не допомогла йому повстати проти приниження, втекти від нього або сказати: «Цього більше не буде!» Гордість, що, керована правильно, привела б, може, і до чогось ліпшого, але, підштовхувана на неправу путь, викривлена, як і все інше у того, кому вона належить, привела лиш до самозневаги, зарозумілості й безчестя.
Вона не дивилася на Флоренс, не зверталась до неї, тільки говорила, мовби сама до себе.
— Мені снилася, — вела вона далі,— така байдужість і зашкарублість серця, які виросли з цієї самозневаги, з цієї нещасної, безсилої, жалюгідної гордості, що через них вона безшелесно пішла аж до вівтаря, скоряючись одному і тому ж рідному вказівному перстові, — о мамо, мамо! — хоч і зневажала його, та воліла раз і назавжди зненавидіти себе, аніж дати йому ятрити себе знов і знов. О, вбоге, нещасне створіння!
У ній знов зануртувало те похмуре хвилювання, в якому її застала Флоренс на початку.
— І снилося мені, — говорила вона, — що при першій же, хоча й запізнілій, спробі чинити опір, її скинуто на землю й потолочено підлою ногою, але вона пручається і дивиться йому просто в обличчя. Снилося, що вона поранена, переслідувана, цькована собаками, але не підпускає їх і не здасться. Ні, не здасться, якби навіть хотіла, тільки буде ненавидіти його, бунтувати проти нього і йти на герць!
Покорчені пальці вп’ялися в тремтячу руку Флоренс, та коли її погляд упав на стривожене, здивоване личко, її власне обличчя злагідніло.
— Ох, Флоренс, — сказала вона, — я думала, що збожеволію цієї ночі! — І, схиливши свою горду голову їй на плече, знову заридала. — Не кидай мене! Будь зі мною! В мене немає іншої надії, крім тебе, — повторяла вона безліч разів.
Незабаром вона притихла і лише бідкалась, що Флоренс плаче й не спить уже цілу ніч. Вже дніло, і Едіт, пригорнувши її, одвела дівчину на своє ліжко і, сівши поруч, вмовляла її заснути.
— Ти ж така втомлена, голубко, така стражденна, ти повинна відпочити.
— Я й справді змучилась нині, матусю, — відповіла Флоренс, — але й ви теж змучились і теж втомлені.
— Тільки не тоді, як ти коло мене, голубко. — Вони поцілувалися, і Флоренс, виснажена до краю, тихо почала западати в сон, та в останню хвилину, коли лице, що було поруч, уже розпливалося, згадка про інше обличчя — там, унизу, — огорнула її таким сумом, що рука мимоволі потяглася до Едіт, шукаючи втіхи, та й то завагалася, тягнучись, — а чи не зраджує вона йому? Тож у сні вона намагалася
