Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт
Живчик дивився, як Кулькап, сидячи перед грубою з розчиненими дверцятами, звідки лилося фіалкове світло, і, встромивши носа у сувій, пожадливо щось читав. Мабуть, світляком палить, подумав Живчик, і спогади перенесли його у дитинство, проведене з лісовими тролями, у дні, коли він сидів на тілдерячому килимі перед вогнем і слухав Спелду — свою названу матір, — яка переповідала історії дрімучого Темнолісу.
Світлякові поліна давали багато тепла, проте, стаючи плавучими при горінні, так і поривалися вилетіти з груби, якщо забути засунути засувку. Час від часу Кулькап підводив очі догори і запихав назад у грубу палахкотючу головешку, яка загрожувала ось-ось випурхнути у кімнату.
— Що ти там читаєш? — запитав Живчик, не приховуючи нудьги.
Його молодий учень бачив, що Санктафракс, а надто — церемонні умовності Школи Світлознавства і Темрявознавства гнітять юного капітана небесних піратів.
— Старий сувій, професоре, — пояснив Кулькап. — Я знайшов його у Великій бібліотеці — він просто вражає…
— Називай мне Живчиком, — нетерпляче урвав Живчик. І додав, уже трохи лагідніше: — Заздрю я тобі, Кулькапе.
— Мені, Живчику? Але чому?
— Ти можеш узяти берестяний сувій і перенестися невідь-куди. Я дивився, як ти цілими годинами сидиш тут, наче у трансі, вискіпуючи щось у клаптиках кори, побитих лісовою міллю та хробаками-короїдами. Ти — вчений з пуп’янку, Кулькапе. А я… — він замовк. — А я — небесний пірат!
Живчик звівся на ноги, пройшовся тісним кабінетом і розчахнув вікно. Крижаний дощ бризнув у його задерте догори обличчя, збігаючи по шиї на плечі.
— Ось де я мав би бути, — показав він кудись за Санктафракс. — Он там. Мав би ширяти в небі в ранзі капітана піратського корабля. Як мій батько і як його батько ще до нього. Це у крові, Кулькапе, і мені так цього бракує!
Кулькап відклав сувій і зловив готову випурхнути головешку щипцями для дров.
— О, Кулькапе, — провадив Живчик, не зводячи очей з безмежної небесної далечіні за вікном. — Ти ніколи не чув, як співає вітер у снастях, не бачив, як світ розгортається перед тобою, наче мапа, не відчував, як повітряні потоки тріпочуть твоїм чубом, коли ти летиш у небі. Якби ти скуштував цього всього, то зрозумів би, яке це убозтво — тулитись у нашому тісному кабінеті. Я почуваюсь наче птах із підітнутими крильми.
— Я люблю Санктафракс, — відповів Кулькап. — Мені подобаються його вежі, хідники, Велика бібліотека — і цей тісний кабінет. Та я не сидів би зараз тут, якби це не робилося заради вас. — Раптом знітившись, він спустив очі додолу. — Еге ж, я пішов би за вами хоч куди, навіть… — Він махнув рукою на відчинене вікно. — Навіть туди, у відкрите небо.
Живчик здригнувся.
— Такі вже були, що йшли туди за мною, — мовив він стиха.
— Ваша команда? — запитав Кулькап.
— Моя команда, — сумно прошепотів Живчик. Вона стояла у нього перед очима, така різношерста, але така слухняна команда, яку йому пощастило сформувати: плескатоголовий гоблін, живолуп, ельф-дубовик, водоблуд, Камінний Штурман, блукай-бурмило та стерничий в окулярах. Вони
повірили в нього, пішли за ним у відкрите небо — і згинули там. — Не знаю, як, але я погубив їх, Кулькапе. Бачиш, як буває небезпечно довірятися мені.
— А ви запевне знаєте, що вони мертві? — запитав Кулькап.
— Звісно ж мертві! — почав дратуватися Живчик. — А як їм було вижити?
— Ви ж вижили, — заперечив Кулькап. Живчик промовчав. — Я хочу сказати: ви справді бачили, що з ними сталося?
— Чи бачив? — повторив Живчик. — Не пам’ятаю!
— Ви можете згадати бодай щось із тої фатальної подорожі у відкрите небо? — допитувався хлопець.
Живчик похилив голову.
— Ні, — похмуро зізнався він.
— Тоді як ви можете знати, що їх немає серед живих? — напосідав Кулькап. — Скільки було всіх на борту «Позасвітнього гарцівника», коли ви розпустили паруси?
— Зі мною вісім, — відказав Живчик, — Тільки…
— Професор Темрявознавства казав, що бачив у небі вісім падучих зірок, — випалив Кулькап.
— Кулькапе, що ти верзеш? — нахмурився Живчик.
— Я бовкнув зайве, — знітився Кулькап. — Професор звелів мені не нагадувати вам про ваше минуле життя. Вас, мовляв, це тільки засмучуватиме…
— Засмучуватиме? Звичайно, це мене засмучує! — вибухнув Живчик. — Якби я хоч на хвильку припустив, що хтось із них ще живий, я покинув би це місце не гаючись ні хвилини і знайшов їх будь-що-будь!
— Гадаю, саме цього й побоюється професор, — похитав головою Кулькап. — Живчику, забудьте, що я сказав.
— Забути?! — накинувся на нього Живчик. — Я не зможу забути! Кажеш, вісім падучих зірок? По зірці на кожного пірата з «Позасвітнього гарцівника»… Кулькапе, ану подумай, чи не казав професор, де ті зірки приземлилися?
— Ну, я… я гадаю, що…
— Я можу відповісти на це запитання, — почувся чийсь голос. У дверях кабінету стояв Професор Темрявознавства. — Живчику, хлопче мій, я мав би знати, що не зроблю з тебе професора, — промовив він сумним голосом. — Ти, як і твій батько, природжений шукач пригод — і, мабуть, як і йому, тобі судилося канути навіки десь у відкрите небо.
— Мій батько? — схопив Професора за руку Живчик. — Ви знаєте, що сталося з моїм батьком?
Професор заперечно похитав головою.
— Тільки те, що його забрала Велика буря багато тижнів тому, і відтоді його не бачили, — він зазирнув у саму глибину стривожених Живчикових очей. — А ти… чи
