Домбі і син - Чарльз Діккенс

ці відчайдушні слова всі малі Тудли озвалися голосним плачем; патетичний ефект цієї сцени Точильник тут же посилив, іронічно заклинаючи їх не плакати за ним, бо його вони любити не повинні — аж ніяк не повинні, якщо вони хороші діти. Усе це так зворушило передостаннього Тудла (який взагалі легко зворушувався), що згнітило йому не тільки душу, а й віддих, і він так побуряковів, що містер Тудл, перепуджений, помчав з ним надвір до діжки з водою і вже був готовий встромити його під кран, та, вздрівши цей інструмент, малий і сам очуняв.

Після цих подій містер Тудл дав пояснення, доброчесні почуття сина були вмиротворені, обидва потиснули один одному руки, і в родині знову запанувала злагода.

— Може, візьмешся до того, що й я, синку? — спитав батько, з новою силою вертаючись до чаю.

— Ні, спасибі, батьку. Ми з хазяїном вже пили чай.

— А як твій хазяїн, Робе? — поцікавилась Поллі.

— Та що вам сказати, мамо? Хвалитися нічим. Торгівлі там нема ніякої. Та він нічого і не тямить у ній, той капітан. Сьогодні, приміром, приходить один і каже: «Мені треба те-то і те-то…» Щось таке хитромудре. «Що-що?» — питається капітан. «Те-то і те-то», — каже той. «Друже, — каже капітан, — може, ви самі роздивитеся по крамниці?» — «Та я вже дивився», — каже той. «І бачили те, що вам треба?» — питається капітан. «Ні, не бачив». — «А знаєте, як воно виглядає?» — «Ні», — каже той. «Тоді, хлопче, ось що я вам скажу, — каже капітан, — ви краще підіть розпитайтеся, як воно виглядає, бо я і сам не знаю!».

— Так грошей не заробиш. Правда ж? — мовила Поллі.

— Грошей, мамо! Та їх у нього ніколи не буде. Він такий чудний, як не знаю хто. Але хазяїн непоганий, мушу сказати. Тільки мені з того користь невелика, бо, думаю, довго я в нього не втримаюсь.

— Не втримаєшся на своїй посаді, Робе! — скрикнула мати, а містер Тудл широко розкрив очі.

— Не на цій… може, — підморгнув Точильник. — Що ж тут дивного… придворні зв’язки, знаєте… та вам, мамо, нічого хвилюватися, тим більше зараз у мене все гаразд, чого ж іще?

Підкреслювання — і цими натяками, і загадковістю поведінки Точильника — того, що він не винен в гріху, приписуваному йому містером Тудлом, могло призвести до нових звинувачень і переполоху в сім’ї, якби, на превеликий подив Поллі, в цю мить не нагодився ще один гість, осяявши всіх з порога приязно-покровительською посмішкою.

— Як поживаєте, місіс Річардс? — спитала міс Токс. — Я до вас у гості. Можна зайти?

Жваве обличчя місіс Річардс у відповідь засяло гостинністю, і міс Токс, прийнявши запрошення сісти й ласкаво признавши містера Тудла по дорозі до запропонованого їй стільця, розв’язала стрічки на капелюсі й заявила, що насамперед хоче просити милих діточок, усіх до одного, підійти й поцілувати її.

Безталанному Тудлу-передостанньому, котрий, судячи з кількості його домашніх пригод, народився під нещасливою зіркою, не вдалося взяти участь у цьому поголовному цілуванні, оскільки, граючись братовою зюйдвесткою, він насадив її на голову задом наперед і так глибоко, що не міг зняти, а перелякана уява намалювала перед ним таку страшну перспективу перебування в темряві й безпросвітній ізоляції від друзів та родини до кінця його днів, що хлопець став шалено борсатись і здушено кричати. Після звільнення лице в нього було геть червоне, гаряче й спітніле, і, ледь живого, міс Токс посадовила його собі на Коліна.

— Ви, певне, й забули мене вже, сер? — звернулась міс Токс до містера Тудла.

— Ні, мадам, ні, — запевнив Тудл. — Тільки всі ми постаріли трохи.

— А як зі здоров’ям, сер? — чемно спитала міс Токс.

— Нівроку, мадам, спасибі, — відповів Тудл. — А у вас як, мадам? Ревматизм не докучає? Всі ми з віком до нього приходимо.

— Спасибі, — сказала міс Токс. — Поки що ця недуга мені не давалася взнаки.

— Ваше щастя, мадам, — відмовив Тудл. — У ваші літа, мадам, багато хто нею мучиться. Ось моя матінка… — та піймавши на собі погляд дружини, розважно втопив решту фрази в новім кухлі чаю.

— Невже, місіс Річардс, оце ваш… — скрикнула міс Токс, дивлячись на Роба.

— …Старший, мадам, — закінчила Поллі.— Він, він. Той самий хлопчик, що без вини спричинився до стількох нещасть.

— Той самий, мадам, — сказав Тудл, — з куцими ніжками, — такими куцими, — в голосі містера Тудла забриніла поетична нотка, — що вони на диво малі були для шкіряних штанців, — коли-то містер Домбі Точильника з нього зробив.

Цей спогад геть розчулив міс Токс. Той, про кого згадувалось, вйкликав у неї безпосередній і особливий інтерес. Вона подала хлопцеві руку й поздоровила його матір із сином, що має таке відверте, чесне обличчя. Почувши це, Роб прибрав вигляд, що мав би відповідати похвалі, але важко сказати, чи то йому вдалося.

— А тепер, місіс Річардс, — сказала міс Токс, — і вам, сер, — повернулася до Тудла, — я щира й просто скажу, чого я прийшла сюди. Ви, певне, помітили, місіс Річардс, — можливо, й ви помітили, сер, — що останнім часом між мною і деким із моїх друзів виникло невеличке відчуження, і туди, куди я вчащала давніше, я тепер не заходжу.

Поллі, як жінка тактовна, одразу збагнула суть справи і показала це одним коротеньким поглядом. Містер Тудл, який і близько не знав, про що йдеться, теж показав це, витріщивши очі.

— Річ ясна, — вела далі міс Токс, — те, як виникло наше невеличке охолодження, значення не має і не потребує обговорення. Достатньо буде, коли я скажу, що я зберегла якнайглибшу пошану й інтерес до містера Домбі, і…— тут голос міс Токс затремтів, — …до всього, що його стосується.

Тепер містер Тудл з розумінням хитнув головою й повідомив, що і чув, і зі свого боку теж так вважає, що містер Домбі — доволі норовистий тип.

— О, прошу, сер, не кажіть такі — запротестувала міс Токс. — Дуже вас прошу, сер, не кажіть так, ні тепер, ні будь-коли. Такі слова