У нетрях темнолісу - Пол Стюарт

У кромішній пітьмі деревного черева щось булькотіло.

— Я не можу ворухнутися, — заскімлив Живчик.

Навколо хлопця починала стискатися страхітлива горлянка, його міцно огортали кільця твердих деревних м’язів.

— Я не можу ди… хати-и!

Голову йому свердлила одним-одна думка, надто нестерпна, аби змиритися з нею. «Мене пожирають живцем!» Його засмоктувало глибше і глибше. «Пожирають живцем…»

І тут дерево задриготіло. Десь із глибин його черева з гуркотом вихопилася відрижка, і повз Живчика вгору шугонув струмінь смердючого повітря. На якусь мить м’язи відпружились.

Живчик зробив удих і прослизнув ще трохи вниз. Волорогове хутро на накидці настовбурчилось, адже воно терлося проти шерсті. Дуб-кривавник здригнувся вдруге.

Булькання голоснішало — дерево кашляло без упину, аж поки всім укритим слизом тунелем трусонуло з оглушливим ревом. Живчик відчув, як знизу, у п’яти, його тисне щось незрозуміле, виштовхуючи вгору.

І раптом охоплене конвульсіями дерево вдруге послабило стиск навколо Живчика. Хижій рослині вкрай потрібно було спекатися отої колючої гидоти, що стала поперек горла. Дерево ригнуло, з такою силою вивергнувши з себе повітря, що Живчика аж підкинуло вгору і понесло далі порожнистим стовбуром.

Вилетівши, мов корок із пляшки, він знісся в повітря і попав під справжню зливу зі слини й слизу. Якусь мить Живчик відчував, що він справді летить. Угору, в височінь, вільний, як птах.

А потім — знову вниз. Продираючись крізь гілля, Живчик шугонув додолу. Він так гепнувся, аж йому озвалося в кожній кісточці. Часину він пролежав на землі крижем, заледве вірячи в те, що сталось.

— Ти врятувало мені життя, — промовив він, погладжуючи волорогове хутро на накидці. — Дякую тобі за подарунок, Ма-Татум.

Живчик забився, але не надто боляче, і до нього дійшло, що щось, мабуть, пом’якшило його падіння. Хлопець сягнув рукою під себе.

— Ой! — пролунав якийсь голос.

Здригнувшись, Живчик скотився з його володаря і скинув на нього оком. То не було щось, а то був хтось! Хлопець тільки міцніше стис ножа, якого й далі тримав у руці.

Непевно похитуючись, Живчик звівся на ноги і поглянув на істоту, що лежала на землі. Вона мала плескувату голову, ніс цибулиною й очі з важкими повіками. Істота ця була зодягнена в жалюгідне лахміття і з ніг до голови забрьохана грязюкою. Вона підозріливо глипала на Живчика.

— Ти впав на нас із самого піднебесся, — озвалася вона.

— Так, знаю, мені дуже шкода, — промовив Живчик, здригаючись. — Ти б не повірив, крізь що я тільки-но пройшов. Я…

— Ти завдав нам болю, — урвав його гоблін. — Його гугнявий голос свердлив Живчикові мозок. — А ти часом не темнолесник?

— Темнолесник? — здивувався Живчик. — Звісно ж, ні!

— Найжахливіше створіння в Темнолісі, ось він хто, — сказав гоблін, ворушачи вухами. — Він блукає темними небесними закутками і падає зверху на тих, хто його зовсім не чекає, — гоблінові очі перетворилися на дві вузькі шпарини. — Та ти, мабуть, і так це знаєш.

— Я не темнолесник, — повторив Живчик. Він засунув ножа назад у піхви, подав гоблінові руку і допоміг йому звестися на ноги. Його жилава рука була гаряча і дужа. — Ось що я тобі скажу. Щойно мене мало не зжер кри...

Та гоблін уже не слухав його.

— Він каже нам, що він не темнолесник! — закричав він кудись у сутінь.

Висунулося ще двійко присадкуватих кутастих гоблінів. Якби не різні формою узори з бруду на їхніх фізіономіях, уся трійця виглядала б однаковісінько. Живчик поморщився від солодкаво-млосного запаху, що йшов від них.

— Що ж, — мовив перший гоблін, — тоді нам треба щодуху бігти додому. Наша Пані-матка шукатиме нас.

Інші два схвально кивнули головами, похапали свої в’язки зелені й поклали їх на свої плескаті голови.

— Заждіть! — гукнув Живчик. — Ви не можете піти просто так. Ви мусите допомогти мені. Поверніться! — заволав він і кинувся за ними навздогін. Ліс був густий і непролазний. Крізь проблиски у верховітті Живчик бачив, що небо вже стало рожевувато-блакитним. Трохи світла проливалося і в наземну пітьму.

— Чому ви мене не вислухаєте? — жалісно запитав Живчик.

— А нащо воно нам? — перепитали гобліни. Живчик аж затремтів од почуття своєї самотності.

— Я втомився і зголоднів, — поскаржився він.

— Ну то й що? — знизала плечима трійця. Живчик прикусив губу.

— А ще я заблукав! — крикнув він сердито. — Можу я піти з вами?

Той із гоблінів, що стояв перед ним, повернувся до хлопця і стенув плечима.

— Нам байдуже, що ти робитимеш.

Живчик зітхнув. Це найбільше скидалося на запрошення, яке він хотів почути! У всякому разі, гобліни ж не заказали Живчикові йти з ними. Великої симпатії гобліни не викликали, та Живчик уже затямив, що Темноліс — не найкраще місце для занадто перебірливих. Тож він пішов з ними, вибираючи дорогою із зап’ястка скіпки, що засіли там після двобою зі смоляною лозиною.

— Ви хоч маєте якісь імена? — запитав Живчик за якусь часину.

— Ми — бражні гобліни, — відповіли вони хором.

Після того як вони трохи пройшли, до них звідкись пристало ще троє гоблінів, потім — ще троє, трохи згодом — ще з півдесятка. Усі вони були однакові. Єдине, що їх відрізняло одне від одного, — це кладь у них на голові. Один ніс плетену таріль із ягодами, другий — кошика з вузлуватим