Митькозавр iз Юрківки - Ярослав Михайлович Стельмах

Буртіус-тато теж роззявив рота, бо хотів щось сказати й собі, але згадав, що захрип, тож хутенько закрив рота і замахав на прощання обома руками.

Буртіус-син крутнув кран балона з летючим газом.

Велика повітряна куля під вітально-прощальні вигуки зробила коло над галявою, прорізала сірий присмерк і зникла за верхівками дерев.

І тільки тут, простеживши за нею поглядами, всі помітили, що в листя вже вплелася жовтизна і вечір настає швидше, ніж раніше. Літо закінчувалось…

Раптовий тихий смуток огорнув усіх.

Друзі стояли й махали лапками, і Люсьці здалося, що водночас із відважним мандрівником-природолюбом Буртіусом та його татом вони прощаються з останніми погожими днями.

А може, то вони вітали близький вересень і перші дні нового навчального року?… Дихнуло прохолодою, і дерева зашелестіли, задзвеніли, мов притишені шкільні дзвоники. «Дзінь-дзінь, дзінь-дзінь», – бриніло довкруж. То промені згасаючого сонця били у дзвони золотих копичок, у стовбури дерев, і тихе відлуння тих ніжних звуків чулося далеко-далеко, по всьому лісі.

Вавик

Оповідання

Одного разу батьків знайомий мисливець подарував мені свистик, яким на полюванні приманюють качок. Мені було дуже весело: я в нього дув і уявляв себе то качкою, то мисливцем, який на качок полює. І от у такому гарному настрої, з таким гарним свистиком (тепер я знаю, що зветься він – вабик) виходжу на вулицю (а діло було навесні) і ну в нього дути.

Як і слід було чекати, ніяких качок на мій погук не прилетіло. Але я думав, що коли є свистик, то мають бути й качки. Принаймні, так мені сказав той мисливець, тож я не втратив надії й дув щосили, доки з балкона на другому поверсі не визирнула якась тіточка й не зарепетувала, що пора вже зайнятись і чимось корисним, а не тільки полохати горобців. Брат мій у цей час стояв у кутку за сторінку, вирвану із щоденника, а то б ми з ним свистіли по черзі, і нам було б ще веселіше. А одному займатися цим, безперечно, корисним ділом (мушу сказати – я не поділяв точку зору тієї тітоньки) мені вже трохи надокучило. Та й був я дитиною слухняною, робив майже все, що казали мені старші (звичайно, якщо воно не дуже розходилось із моїми власними бажаннями), і тому я поклав свистик до кишені, задер голову й став дивитись у небо, – заняття теж гідне уваги.

На цей час повз мене проходив наш двірник із лопатами й ломом у руках. Він поцікавився, чи хочу я допомогти йому колоти лід. У мене такого бажання не було, але із ввічливості, а ще тому, що робити було все одно нічого, я погодився.

Двірник колов лід, а я скидав шматки в отвір каналізації, коли з під’їзду нашого будинку вийшло ще кілька хлопців і заходилися нам помагати. Коли всі трохи потомились і відклали лопати, я дістав вабик і задудів у нього, чим викликав загальне захоплення. Хлопці зразу ж почали просити подудіти й собі, і ще добрих півтори години тишу на нашому подвір’ї порушували різне крякання, кувікання, свист та інші досить неприємні для стороннього вуха звуки. Бо вабик був один, а кожен свистун намагався зобразити щось своє, і виходило це, звісно, дуже індивідуально.

Трохи очманівши від цього, я раптом помітив, що вабик мій формою нагадує човника, й почав пускати його в струмку, що тік з гірки під одну з заледенілих кучугур. Отак ми розважалися, поки вабик під тією кучугурою й не зник. Мені його стало дуже шкода, і я заплакав. Хлопці, бажаючи допомогти мені, стали довбати злежаний сніг у тому місці, де зникло моє мисливське знаряддя. Я приєднався до них, та все було марно.

Врешті когось покликала мати, і хлопці, скориставшись із цього, без зайвих балачок покидали інструмент і порозходились. Я піднімався по сходах і думав: яка користь із такого вабика, якщо він тільки горобців лякає і дратує тьоть з балконів? За весь час, що ми в нього дуділи, до нас не те що качка, а й ворона чи там іще якийсь птах не підлетів. Мабуть, то був попсований вабик, а раз так, то мені його ніскільки не жаль.

А наступного дня, в неділю, після сніданку тато підійшов до вікна і раптом радісно загукав: «Хлопці, мерщій-но сюди, дивіться!» – і показав рукою в небо.

Підбігла й мама, і ми всі стали дивитися на маленькі цяточки вдалині.

– Що це? – запитав Толик.

– Качки, дикі качки до нас повертаються, – посміхнувся тато. – От тепер уже справжня весна.

– Значить, вони почули мене, почули! – закричав я на всю кімнату.

– Почули, синку, – одказав тато, який уже знав про мою вчорашню пригоду.

– Почули, – хитнула головою мама.

– Почули, – покрутив пальцем біля скроні Толик, та я не звернув на нього уваги, бо дивився туди, де на білих променях сонця летіли до мене в гості дикі качки.

Про козу

Оповідання

У бабусі на селі, обіч дороги, що вела до річки, на просторій, порослій бур’яном місцині завжди паслася велика брудно-біла коза. Цілими днями вона завзято скубла траву, і якби той лужок був меншим, то давно б уже виїла на ньому всю зелень. Та, на щастя (певна річ, козине щастя), він був досить великий, і їжі їй вистачало.

Коли хто проходив мимо, вона, здавалось, не звертала на нього щонайменшої уваги. Але якось я озирнувся й побачив: коза стоїть біля кілочка, до якого була прив’язана довгою мотузкою, й дивиться ніби трохи зажурено мені вслід. Перейнявши мій погляд, тварина опустила голову, повернулася боком і заходилась коло якогось бадилля.

Мені стало ясно: вона тільки вдає, що нікого не помічає, а насправді їй, певне, прикро, бо всі подорожні бачать її, припнуту до кілка, і невідомо, що про те думають. Це повинно було дошкуляти її самолюбству. Потім я ще кілька разів проходив повз неї, різко обертався і щоразу ловив на собі сумний і незалежний козиний погляд. То було дуже горде і, без сумніву, волелюбне створіння.

Деякі хлопці, з котрими я ходив на річку, вздрівши її, зачинали по черзі мекати, і вона відповідала їм тим же. Хлопці вважали, що відповідає коза тому, хто найбільш вдало її перекривить. Тільки-но чулося її «ме-е-е», всі починали сміятись, але мені завжди здавалося, що це «ме-е-е», так би мовити, в її устах звучало трохи насмішкувато й зверхньо. Бо був певен: коза ніскільки не страждає від того, що