Митькозавр iз Юрківки - Ярослав Михайлович Стельмах
– Я все збрехала, – твердо мовила Люська, глянувши йому у вічі.
– Невже? – зрадів Вовк.
– Так.
– І нема Кабана?
– Ні. Він уже місяць на змаганнях.
– І рушниці нема?
– І рушниці.
– О, як добре, – усміхнувся Вовк, потираючи лапою об лапу. – Значить, ніхто в мене не стрілятиме. Я дуже добрий Вовк, – глянув він на Люську, – але кровожерливий. Для мене нема нічого кращого, як з’їсти козлика, свинку чи хоча б зайченя. Тож відпустити тебе я ніяк не можу, бо хочу їсти. Сьогодні вночі, значить, тобто вже завтра на світанні, коли сон найміцніший, ми з левом перевдягнемося в Болотяників і нападемо на вас. – Люська здригнулась. – Ну тобі боятися нема чого – ти ж бо тут, – заспокоїв її Вовк. – Ми хочемо зробити з вас святковий обід, бо в лева саме завтра день народження. Але що з тобою зробить Толябун, коли зараз прибіжить?!. Ти ж його обдурила, а він цього не любить.
Вовк витягнув із кишені жменю насіння й заходився лузати його, спльовуючи лушпиння просто на підлогу.
Люська замислилася. Що робити? Як попередити друзів? Звідси до хатки Буцика таки далеченько. А навпростець повз болото – страшно Болотяника. У лісі вже темно… Хоча яка різниця – темно в лісі чи світло, якщо вона все одно не може вирватися звідси. Люська трохи випростала затерпле тіло, і тут щось гостре вп’ялося їй у бік. Зайча вільною лапкою намацало в кишені своє дзеркальце. Дзеркальце! Адже краєм його можна перетерти мотуз! Але як? Он Вовчисько час від часу лупає на неї з дивана ледачим оком. Видно, не судилося їй уже побачити матусю. А які матуся пече коржики! А як готує солодку моркву! А які співає колискові, коли Люська хворіє.
Од тих пісень самі собою злипаються очі…
А якщо спробувати?…
Люська, злегка прокашлявшись собі під носик, упівголоса завела:
Котику маленький,
Котику сіренький,
Не ходи по хаті,
Не буди дитяти.
– Давай-давай, – підохотив її Вовк, – співати не заборонено. Я навіть люблю, коли співають. У мене дуже ніжна душа. І добра…
Дитя буде спати,
Котик колисати, —
тамуючи дрож у голосі, якомога лагідніше виводило зайча.
А-а-а-а-а-а-а.
Скінчивши, Люська одразу ж завела «Ой ну, люлі, люлі», а потім «Ой на кота-воркота» і вже десь на середині пісні помітила, що Вовкова лапа звісилася з дивана й насіння з розчепіреної жмені посипалося на підлогу. Тоді Люська гукнула: «Дядю Вовче!» Той не відповідав. Хутенько вийнявши дзеркальце, Люська взялася до діла, але тупі краї не брали грубий мотуз. Тоді зайча мить подумало і з силою натиснуло дзеркальцем об підлогу. Хруснувши, воно розпалося на дві половини. Люська легко розрізала пута гострим краєм скла і за півхвилини була вільною. Прокравшись навшпиньках у куток, де стояла сокира, вона на всяк випадок вхопила її й так само навшпиньках вийшла за двері. Нічне повітря обхопило Люську прохолодною свіжістю, і зайченя кинулось у темінь. Одбігши трохи, закинуло сокиру в гущавину – «Тепер не знайдуть», – а за мить почуло страшний рев: «У-т-е-к-л-а!!»
То повернувся з розвідки Толябун.
У темряві, якої Люська боялася більше за все на світі, кожен кущ ввижався їй левом, кожен лужок – Страшним болотом, а пень – Болотяником. Гілки хапали її за плечі, корчі підставляли ніжки, та й заблукати, зрештою, теж було дуже просто. Куди вона біжить, Люська не могла сказати з певністю. І вже коли на обрії засірів світанок, натрапила на Суничну галявину. На неї війнуло запахом стиглих суниць…
Звідси дорога вже була знайома, і Люська побігла чимдуж, пам’ятаючи слова лева «на світанні». Ще трохи, ще – і зайча мало не зіткнулося зі своїми друзями.
– Люсю! Люсько! – закричали вони й кинулись обіймати та цілувати її. – Де ж ти ходила?
– Пробач, пробач, Люсюню, – лопотів Бурмосик, шморгаючи носом. – Це все я… Я хотів пожартувати…
– Вибач йому, я нічого не знав, – мимрив Буцик.
– А я й не сердилася зовсім, – розчулено відповіла Люська. – А ви, бідолашні, мабуть, цілу ніч не спали?
– То пусте! Дрібниці! – кричали в один голос Буцик із Бурмосиком.
– Люсь, я забув тобі сказати найголовніше, – мовив Буцик. – Післязавтра ми йдемо шукати твою маму.
– Як добре, – зраділа Люська, але враз наморщила лобика. – Стривайте: адже зараз на нас мають напасти Толябун із Вовком.
Друзі кинулися стежкою до хати й зачинили двері.
– Як же ми будемо боронитися? В нас немає ніякої зброї, – стривожився Бурмосик.
– Я знаю, з чого ми зробимо зброю: з Буцикових рогів, – мовила Люська.
– Тобто як це з моїх рогів? – обурився Буцик. – Зріжете їх, чи що?
– Та ні! Ми прив’яжемо до твоїх ріжок гуму й матимемо рогатку. Варто буде лише повернути голову й подивитись на лева чи Вовка, як ті опиняться на прицілі.
– Якось воно несподівано, – почухав потилицю Буцик.
Гуми не знайшли, тож прив’язали Бурмосиків пружинний еспандер, з яким він робив ранкову зарядку.
І тут знадвору почулося: «Болотяник! Болотяник вибрався із трясовини! Здавайтесь усі!» – і дикий Толябунів рев. За мить у двері загупало, аж хата задвигтіла.
– Двері вони не виламають, – заспокоїла Люська.
– А ми їх самі відчинимо, – сказав Буцик. – Тільки чим би це… мене зарядити?
– А ось, – зняла Люська з печі горнятко. – Думаю, підійде.
– Підійде, – одказав Бурмосик і натягнув еспандер. Люська взялася за ручку дверей, і тільки-но знову загупали, рвучко розчинила їх.
Із свистом прорізавши повітря, горнятко вгатило Вовкові в груди. Щось булькнуло в горлі у звіра, і він повалився з ґанку на лева. Але Толябун вчасно відскочив, Вовцюга хряснувся потилицею об землю й завмер.
– Вбили! Друга вбили! Бандити! – заревів лев і кинувся через тин, полишивши вбитого напризволяще.
Та він помилився: друг залишився живий. Відпочивши на землі хвилин зо три, Вовк прочуняв і пошкандибав до тину.
– Ну як ти? – підскочив до нього левисько.
– Ох-хо-хо! Живий! Ледве! А ти теж! Замість того, щоб помогти, п'ятами накивав. Друг називається!
– Та хто ж його знав, що вони вигадають таку гемонську зброю, – виправдувався лев. – Треба помститися їм. Треба щось інше придумати.
– Ти вже думай сам! А з мене досить! Ситий по горло. І все мені дістається, – запхинькав Вовк. – І від мисливців, і від поросят, а тепер іще від оцих, – показав на будиночок.
– О! Розпатякався! Чого ти рюмсаєш? Ми, хлопці, герої чи не герої! Та ми таке можемо! Гори звернемо. – Лев ходив попід тином, і раптом просто з неба впала йому під ноги якась каменюка. Він зиркнув угору й побачив,
