Пес на ім'я Мані - Бодо Шефер

— Чотири місяці праці псові під хвіст!

Від моделі й справді, здавалося, не зосталося жодного цілого сірничка. Як мені стало прикро, я ж не хотіла наробити шкоди. Одразу згадався нічний сон. Що ж, добрий початок дня…

Звісно, я проґавила шкільний автобус і спізнилася на уроки.

Після школи пообідала і забрала на прогулянку Наполеона. Панові та пані Ганенкамп повідомила, що поверну собаку пізно. Вони погодилися. О третій по обіді мав прийти Марсель. Я попросила Моніку наглядати за собаками, доки я розмовлятиму з Марселем.

Удвох із Марселем ми подалися до пані Козир — за Біанкою. Господиня запросила нас до вітальні, щоб детально пояснити, як дбати про її улюбленицю. Марсель знічев’я роззирався по кімнаті. Придивившись до таблиць на стіні, схвально присвиснув.

— О, ви інвестуєте в акції, — зауважив він зі знанням справи.

Пані Козир спантеличено зиркнула на мого брата.

— Ти на цьому розумієшся?

— Ні, але мій тато має справу з акціями, то я трохи нахапався… Він постійно каже, що ніде не заробиш стільки, як на оборудках з акціями. Як на мене, це надто складно і потребує багато праці, — відповів Марсель.

— Твоя правда, це не цілком просто, забирає годину, а то й дві щодня. Цю справу треба любити, — усміхнулася пані Козир. — До роботи можна й інших людей залучити, тоді все піде так легко, що й дитя дасть собі раду, і прибутки попливуть до кишені.

Марсель миттю зацікавився.

— Звучить заманливо. А як це зробити?

— Охоче поясню, — і собі захопилася пані Козир. — Але на це потрібен час, а мій літак відлітає уже незабаром. Пропоную продовжити розмову після того, як я повернуся з вакацій.

— Мені теж дуже цікаво, — втрутилась я.

Однак пані Козир було не до моїх зацікавлень.

— Чи змогла би ти, Кіро, двічі або тричі за моєї відсутності полити кімнатні квіти? — запитала літня пані.

Звичайно, я запевнила, що мені це неважко зробити. Ми попрощалися і попростували з Біанкою додому.

Потім я та Марсель подалися до місцевого ощадного банку. Я дуже хвилювалася — скоро я стану власницею свого першого банківського рахунку. Щоправда, я вже мала ощадну книжку, на яку час від часу відкладали якийсь дріб’язок дідусь із бабусею. Але справжній рахунок — це щось зовсім інше. Я почувалася неймовірно дорослою, коли ми переступили поріг банку. У касовому залі було людно.

Я відразу кинулася до найкоротшої черги, однак Марсель мене стримав:

— Не квапся! Дуже важливо обрати правильного співробітника.

— Звідки мені знати, хто правильний, а хто — ні? — відразу принишкла я.

Марсель засміявся.

— Це особа, з якою було би приємно спілкуватися. Придивися до працівників, може, хтось припаде тобі до вподоби більше за інших…

Я рушила уздовж черг перед віконцями, придивляючись до співробітників. Більшість із них мали якийсь невдоволений та пригнічений вигляд. Від одного аж прискало роздратуванням, спілкуватися з таким навіть лячно. Нарешті мою увагу привернула жінка, десь віку моєї мами. Вона справляла приємне враження і відразу мені сподобалася.

— Доведеться довго чекати, — спробувала я підготувати Марселя до свого вибору.

— Чекання — найбезглуздіше заняття на світі, — заявив мій братик. — Подумаймо, як мудро використати цей час!

Ми вирішили, що я детально поясню Марселеві, як саме розподіляю свої гроші. Ще я розповіла історію про курку, яка несла золоті яйця.

— Це ще прикольніше, ніж я собі уявляв! — захоплено вигукнув Марсель. — Ясно, мов білий день! Якщо я витрачатиму все зароблене, то ніколи не матиму диво-курки! А без курки доведеться вічно гарувати, щоб роздобути грошей. З куркою ж гроші самі працюватимуть на мене…

— Добре сказано, — похвалила я. — У пана Ґольдштерна все саме так і відбувається: його гроші працюють на нього. Ось сам подумай! Скільки вже часу він не може працювати після нещасного випадку, однак спроможний оплачувати свої рахунки без відчутних втрат. Мій тато ж, навпаки, весь час каже, що два місяці без роботи доведуть його фінанси до катастрофи, маючи на увазі, що в такому випадку доведеться продавати будинок.

— Ясна річ! — засміявся Марсель. — Панові Ґольдштернові ведеться так добре, бо має велику вгодовану курку, а у твого тата навіть крихітного горобчика немає…

Ми так захопилися розмовою, що й не помітили, як підійшла наша черга. Приємна дама поцікавилася, чим могла би допомогти.

— Я хотіла би відкрити рахунок для своєї курки, — випалила я.

— Для кого? — перепитала спантеличено дама.

Марсель дзвінко зареготав. Тієї миті я б із задоволенням штурхонула його під ребра, та несподівано сміх брата заразив і мене. Урешті, заспокоївшись, ми насамперед відрекомендувалися. Співробітницю звали пані Гайнен. Потім довелося пояснювати, навіщо я відкриваю рахунок для своєї «курки», і ще раз розповідати історію про курку та золоті яйця — я вже знала її напам’ять.

Пані Гайнен була в захопленні.

— Це найчудовіша ідея, яку я коли-небудь чу‑ла, про те, як навчити дітей поводженню з грішми! Хоча, — дама замислилася на мить, — ця історія повчальна і для дорослих. У кожному разі, я допомагатиму тобі, чим тільки зможу…

Вона запропонувала мені безкоштовне обслуговування рахунку, тобто за всі маніпуляції банку з моїм рахунком не треба платити. Ліпше й не придумаєш!

Я була вражена, як легко відкрити рахунок. Потрібно лише подати паспорт. Пані Гайнен заповнила бланк, який мала підписати я і хтось із батьків. Ото й усе! Я цілком могла обійтися і без Марселя, хоча не мала нічого проти його присутності. Нам обом було приємно.

Потім я урочисто витягнула з кишені тридцять сім марок і перерахувала їх на свій новий рахунок. Подумки проказала чарівне заклинання, яке сама ж і вигадала: «Рости, курочко, рости!»

То була захоплива пригода. Ми попрощалися і вирушили додому. Я думала: «Як добре, що я вишукала собі таку милу порадницю у банку. Мені завжди буде приємно приходити до неї…»

Ми квапилися додому.

Хтозна, як там Моніка дає собі раду з трьома собаками, досвіду ж у неї небагато. Хоча вона й мала Віллі, маленького нахабного карликового пуделя, однак великі пси — це зовсім інше. Мої побоювання виявилися марними. Моніка весело зустріла нас, вона чудово порозумілася з вихованцями. Ми усі подалися до лісу, гасали і бавилися, аж забули про час.

Сутеніло, коли ми зібралися додому. Я попросила Моніку та Марселя завернути разом зі мною до садиби пані Козир, щоб забрати харчі для Біанки, які стара пані залишила позаду будинку. Утрьох легше нести…

Ми підійшли до відьомської оселі, вона стояла за якихось кілька сотень метрів від мого будинку, неподалік лісу. Садок за хатою зовсім здичавів, бо пані Козир уже віддавна занехаяла його, не обрізала ні дерев, ані кущів.

Ми обійшли навколо будинку до тераси з тильного боку, де мали лежати пакунки з собачим кормом; при цьому довелося продиратися крізь кущі.

Тимчасом стемніло. Нам було трохи моторошно на душі, незважаючи на супровід Мані, Наполеона та Біанки. Присутність Віллі до уваги не бралась, він боявся найдужче і весь час притискався до Біанки. Ми перестали розмовляти, навіть Моніка замовкла, а це багато про що свідчить. Нарешті я збагнула, що саме наганяє