Пес на ім'я Мані - Бодо Шефер

Я міркувала про такі речі, які колись були мені цілком байдужими. Найважливіше: я почувалася пречудово. Несподівано відчула, що йшлося тут не лише про гроші і навіть не про гроші першою чергою, а про те, що кожен день неодмінно обіцяв бути цікавим; про нове і незвідане досі. Я часто задумувалася тепер про це, багато речей пізнавала за допомогою свого журналу досягнень. Я вже давно не записувала «тільки» власні успіхи, але й описувала шляхи досягнення їх. Так, скажімо, з’ясувалося, що я мужня дівчинка, і страх мені не завада. Пан Ганенкамп якось пояснив мені, що не буває мужності без страху. Мужній той, хто знав страх, але зумів подолати його, щоб простувати далі.

Я була готова важко гарувати, проте робота мусила приносити мені вдоволення. Мої батьки переконані, що я досить таки лінива. Вони мали рацію, але тільки частково, бо тепер я стала старанною і працьовитою: щодня вигулювала трьох собак, годувала їх, вичісувала, навчала — це вам не цукерочки смоктати, але мені подобалося!

Уперше в житті я усвідомлювала, що викладаюся повністю і роблю усе від мене залежне. Мабуть, у цьому весь сенс… Раніше я полюбляла казати: «Якби я лиш захотіла багато працювати й старанно вчитися, то, без сумніву, стала би найкращою ученицею в школі», і сама ж відчувала, що це лише відмовка, зручний спосіб заховатися. Тепер це вже в минулому, тепер з’ясувалося, на що я дійсно здатна, причому здатна на більше, аніж інші, бо займалася тим, чим, по суті, займатися ще аж ніяк не могла — заробляла гроші. Щойно взявшись до справи, збагнула, що таке мені під силу.

Дні промайнули, мов одна мить. Мені неймовірно подобалося вишколювати «своїх» трьох собак, я тішилася надзвичайно цікавими розмовами з Марселем, подружжям Ганенкампів, паном Ґольдштерном; я засипала їх запитаннями і щоразу довідувалася щось нове.

Пан Ґольдштерн подарував мені чек на 2065 Ђ. Я все ще відчувала незручність, одержуючи гроші за догляд Мані, бо ж любила лабрадора понад усе. Але пан Ґольдштерн пояснив мені:

— Якби ти, не приведи лихо, втратила свого пса, то також би тішилася, що хтось подбав про нього. Саме те, що ти так віддано і без сподівання на винагороду доглядала його, робить твою роботу такою дорогою…

Я змушена була визнати його правоту — ніде Мані не було би так добре, як у мене.

У кожному разі я віднесла чек до банку і розподілила гроші за попереднім задумом: половину, тобто 1032.50 Ђ, поклала на рахунок, щоб росла моя «курочка»; іншу половину 1032.50 Ђ взяла готівкою, по 413 Ђ поклала до касеток бажань, а 206.50 Ђ залишила собі на витрати. То було неймовірне відчуття — знати, що я маю по 413 Ђ на подорож до Америки і на придбання ноутбука. Мені дуже кортіло покликати маму, щоб вона подивилася, як я кластиму гроші до касеток, але я вирішила зачекати і зробити їй несподіванку.

Гроші від Ганенкампів я поділяла за тією ж схемою, бо й надалі заробляла 1 Ђ денно плюс 10 Ђ за кожну вивчену команду. Інколи я дозволяла собі розкіш підпрягти до роботи Моніку і платила їй за допомогу половину від свого заробітку.

Спершу такий розподіл обов’язків мені видався несправедливим, бо ж я, по суті справи, ледарювала, а всю роботу замість мене виконувала подруга, однак заробляли ми порівну. Марсель заспокоїв моє сумління:

— Сама праця коштує максимально половину плати, іншою половиною оплачується ідея та уміння впровадити цю ідею в життя.

Я так і пояснила Моніці, а ще запропонувала їй знайти собі собаку для вигулу. Та Моніка відмовилася, посилаючись на те, що завжди ніяковіє у розмові з чужими людьми. До того ж, вона одержувала 75 Ђ кишенькових на місяць — їй вистачало.

Я вирішила в майбутньому ніколи не розбещувати своїх дітей великими сумами на кишенькові витрати, натомість спонукати їх вести журнал досягнень та самостійно заробляти гроші. І що раніше, то ліпше!

Однак дещо непокоїло мене. Нагода побазікати з Мані випадала щораз рідше. Справ було по горло, розмови з паном Ґольдштерном ставали дедалі тривалішими, та й з Марселем і паном та пані Ганенкамп я спілкувалася так часто, що часу на посиденьки з Мані у нашому сховку зовсім не залишалося. Звісно, ми багато гуляли й бавилися одне з одним, але майже не вели балачок. На запитання, які я хотіла задати лабрадору, вже відповів пан Ґольдштерн чи інші мої нові знайомі.

Та Мані, здавалося, анітрохи тим не переймався. Скоріш навпаки — сприймав усе як належне й щиро тішився, що з ним поводяться, як з «нормальним» псом. Йому подобалося проводити час з Наполеоном та Біанкою, з ними він міг удосталь нагасатися. Спостерігаючи за їхніми забавами, я не помічала за Мані нічого надзвичайного, він скидався на одного з них — майже «нормальний» пес. Себе ж я втішала тим, що, очевидно, так воно й повинно бути…

Я сиділа з батьками за обіднім столом. Вони мовчали, похмуро втупившись у свої тарілки. Так було завжди, коли тато з мамою сварились. Я хотіла було ще раз завести з ними розмову про борги, попередньо переглянувши чотири підказки від Мані, але зараз, здавалось, була далеко не сприятлива нагода.

Мовчанку урвав тато:

— Кіро, я бачив виписку з твого банківського рахунку. Там багато грошей, — він прискіпливо глянув на мене і з притиском повторив: — Дуже багато грошей.

— Я одержала їх від пана Ґольдштерна за догляд Мані, — відрізала я.

— Ось бачиш, на все є прийнятне пояснення, — полегшено зітхнула мама.

— Ти зняла 1032.50 Ђ готівкою, — суворо вів далі тато. — Будь ласкава, поясни, що ти з ними зробила?

Я почувала себе незатишно. Не те щоб мала нечисте сумління, боляче шпигнула недовіра. Несправедливо…

Я зусиллям волі опанувала себе і спокійно пояснила, де заробляю гроші, як розподіляю свої прибутки: 50 % — на «курку», 40 % — на здійснення своїх близьких і не дуже намірів, а 10 % — на витрати. Звичайно, довелося уже вкотре розповісти байку про курку, яка несла золоті яйця, інакше батьки не зрозуміли би й дещиці з моїх тлумачень.

Спантеличений, тато не зводив з мене очей, та водночас він нібито заспокоївся, одержавши логічне пояснення.

Мама ж гордовито закопилила уста:

— Бачиш, моя донька! Розумом у мене вдалася!

— Хотілось би й мені мати змогу отак розподіляти гроші, — скрушно зітхнув тато.

— Чому ж ти того не робиш? — запитала я.

— Бо наші виплати за кредитами відразу з’їдають усі гроші. З чого ми, як гадаєш, виплачуємо внески за будинок, чим платимо за струм, харчі?..

— Ти міг би розподіляти принаймні ті кошти, які не витрачаєш на щоденні потреби, як це роблю я, — не вгавала я. — Хай навіть лише 10 % від усіх твоїх грошей…

Я була переконана, що таке можливо.

— Тоді й зовсім нічого не зостанеться. Я не можу заощадити ані цента! — пробурчав тато. — Понад 50 % йде на покриття самих лише кредитів…

— Можна суттєво зменшити суму внесків, — зробила я нову спробу.

— Та що ти знаєш про систему кредитів! — розсердився тато.

— Не кажи, — поквапилася мені на допомогу мама. — У тому, як заробляти гроші, наша доня таки трохи тямить!

— Просто їй пощастило, — буркотів тато.

— А мій вчитель історії завжди каже: «Щастя, якщо добре придивитися, — не що інше, як кропітка підготовка і наполеглива праця», — відрізала я.

Тато замислено дивився на мене. Я,