Пес на ім'я Мані - Бодо Шефер

Наступного ранку він раніше, аніж звичайно, подався до стайні і не помилився у своїх сподіваннях: у гнізді знову лежало золоте яйце. Так тривало декілька днів. Але селянин був жадібною людиною, тож гнівався на «дурну птаху», що та не може йому пояснити, яким чином їй вдається нести золоті яйця. Знаючи, як це робиться, він і сам міг би відкладати золоті яєчка…

Чи принаймні — сердито думав він — дурна курка могла би нести й по два яйця денно, одного було йому вже замало. Охоплений люттю, він якось вбіг до стайні і розрубав курку надвоє… З того часу не було вже кому нести для нього золоті яйця. Мораль казочки така: не вбивай курку, яка несе тобі золоті яйця!

Пан Ґольдштерн вичікувально відхилився назад.

Я була вражена.

— Ото телепень! — вигукнула я. — Таж тепер не бачити йому золотих яєць!

Пана Ґольдштерна втішила моя реакція.

Мані легенько заметляв хвостом.

— То ти б такого не зробила? — запитав багатий чоловік.

— Звичайно, ні! — впевнено відповіла я. — Я ж не дурна!

— Я поясню тобі сенс цієї байки. Твої гроші — це курка. Вкладаючи гроші, ти одержуєш відсотки, а відсотки — це золоті яйця.

Я не була цілком певна, чи все правильно зрозуміла.

— Більшість людей, — вів далі чоловік, — не мають такої курки від народження, тобто не мають стільки грошей, щоб жити на відсотки…

— Але щоб жити на відсотки, треба мати дуже, дуже багато грошей, — задумливо урвала я пояснення пана Ґольдштерна.

— Насправді, ти потребуватимеш набагато менше, аніж думаєш, — відповів чоловік. — Якби ти відклала тільки 15 000 Ђ і отримувала 10 відсотків, це становило б 1500 Ђ на рік.

— Вау! — захоплено вигукнула я. — Це ж 125 Ђ кожного місяця! А свої 15 000 Ђ і чіпати не треба було б…

— Саме так! — підхопив пан Ґольдштерн. — 15 000 Ђ — це твоя чарівна курка, яку не варто вбивати.

Ідея мені сподобалася, та все ж я вагалася:

— Але якщо я почну заощаджувати на свою курку, моя поїздка до Каліфорнії відкладеться на довгий час…

— А це вже тобі вирішувати, — кивнув чоловік. — Не витримавши, ти можеш взяти гроші і витратити їх на щось. Щойно назбиравши 1500 Ђ, можеш полетіти до Каліфорнії, але тоді ти вб’єш свою маленьку курочку. Однак ти можеш обрати інший шлях — частину грошей постійно відкладати, і одного дня матимеш стільки, аби щороку літати до Каліфорнії на самі лише відсотки.

Слова пана Ґольдштерна звучали переконливо. Мені дуже кортіло полетіти наступного літа до Америки, та й від золотої курочки я б не відмовилася. А чи можливо й у подорож податися, і курочку запопасти?

— Мені дуже важко розірватися між куркою і своїми мріями, — зітхнула я.

— А розриватися і не треба, — усміхнувся пан Ґольдштерн. — Скажімо, ти заробляєш 5 Ђ. Можеш розділити ці гроші: більшу частку кладеш у банк, ще одну часточку кладеш до касеток бажань, а решту витрачаєш.

Так, це й справді було розв’язком проблеми. Я відразу ж почала прикидати подумки, як би то ліпше розподілити 5 Ђ. Справа, однак, виявилася не такою вже й простою.

— Як їх ліпше поділити? — запитала я.

— Це цілком залежить від твоїх намірів, — зразу ж відповів пан Ґольдштерн. — Якщо ти постійно відкладатимеш лише десять відсотків на курку, неодмінно станеш заможною. Якщо ж плануєш по-справжньому розбагатіти, варто відкладати більше. Я взяв собі за звичку відкладати для своєї курочки по десять відсотків від прибутку.

Я вирішила взяти пана Ґольдштерна за зразок. Його спосіб життя мені подобався.

До того ж він завжди, здавалося, перебував у доброму гуморі, хоча, без сумніву, страждав від фізичного болю.

— Я вирішила, як розподілятиму свої гроші, — впевнено сказала я. — Відкладатиму на курку п’ятдесят відсотків, сорок відсотків кластиму до касеток бажань, а десять — витрачатиму.

Пан Ґольдштерн запишався мною. Я була надзвичайно задоволена власним рішенням. Не розуміла хіба одного:

— Якщо, аби стати заможним, достатнього лише десять відсотків, то чому стільки людей мають фінансові проблеми?

— Бо вони ніколи не думали про них у такий спосіб, як ми з тобою, — пояснив пан Ґольдштерн. — Починати вчитися цього найліпше у дуже юному віці. З часом такий спосіб мислення стане цілком природною звичкою. Від самого початку слід спрямувати свої помисли у правильне русло. Піди наступного тижня до банку і відкрий собі рахунок. Коли знову приїдеш мене провідати, я тобі розповім, що робити з рахунком далі. Отоді я дам тобі чек. А тепер вам з Мані час повертатися додому. Скоро вечеря, а я трохи втомився.

Панові Ґольдштернові, здавалося, почав дошкуляти сильний біль. Я захоплювалася його привітністю та тим, з якою терплячістю він усе мені розтлумачував, незважаючи на фізичне нездужання. Я все ж не втрималася і запитала, чому він не пожалівся на свій біль.

— Що більше зосереджуюся на болеві, то нестерпнішим він стає, — відповів пан Ґольдштерн. — Розмовляти про біль — це те саме, що підкладати добрива рослинам. Тому я вже багато років як перестав на нього скаржитися.

Я сердечно подякувала панові Ґольдштернові за його поради. Сказала, як пишаюся собою. Ми швиденько попрощалися, Мані дав себе почухати, а тоді мила пані водій повезла нас додому.

Пані  Козир

Удома я відразу кинулася до своєї кімнати — не могла чекати до завтрашнього ранку — і сіла до столу.

Ось що я занотувала в журналі досягнень:

1. Усі пояснення пана Ґольдштерна я відразу зрозуміла.

2. Я прийняла добре рішення — заощаджувати п’ятдесят відсотків від усіх своїх заробітків.

3. Я матиму курку з золотими яйцями. Тепер розумію, що означає бути багатою.

4. Уперше в житті каталася на «Роллс-Ройсі».

5. За минулий тиждень заробила 37 Ђ (з них 18.50 Ђ — на курку; 14.80 Ђ — до касеток, отже 7.40 Ђ до кожної касетки; 3.70 Ђ — на видатки).

6. Пан Ґольдштерн похвалив мене.

7. Наступного тижня одержу гроші за догляд Мані. 5 Ђ на день за 413 днів складуть 2065 Ђ. Ура!

Я усе ще не мала певності, що записані мною моменти можна вважати досягненнями, однак відчуття при цьому було приємним; я пишалася собою і щоразу більше довіряла сама собі.

Я вирішила за вечерею обережно завести з батьками розмову про борги. Виходячи з кімнати, запхала шпаргалку з чотирма підказками, як уникнути боргової кабали, до кишені джинсів.

Щойно ми сіли до столу, я урочисто простягнула їм чек від пана Ґольдштерна. Тато глянув на суму і приголомшено вигукнув:

— Тисяча євро! За що такі великі гроші?

— За харчування Мані упродовж усього часу, що він разом з нами… — пояснила я.

— Не знаю, чи ґречно брати ці гроші, — озвалася мама. — Мані, зрештою, нам як рідний…

— З іншого боку, — пробурмотів тато, — гроші нам не завадять… Ми заборгували вже кілька виплат за кредитами. Ця тисяча євро трохи зарадить справі.

— Я віддала би 500 Ђ на погашення кредиту, а інші 500 Ђ заощадила… — бовкнула я.

Тато з мамою витріщилися на мене, не донісши ложку до рота. Вони мали такий вигляд, ніби я щойно скинула на підлогу тарілку з супом.

— Ви тільки гляньте на неї, — іронічно усміхнувся тато. — Проїхалася раз на «Ролс-Ройсі» і вже стала фінансовим генієм! Не певен я, Сюзанно, чи оце нове знайомство на користь нашій Кірі.

Я розгнівалася.

— Але ж мудріше було би виплачувати якнайменші суми за кредит, — вперто прошипіла я.

— Ага, щоб потім втопитися у відсотках, — гаркнув тато.

Я закусила уста. Я не надто добре пригадувала пояснення Мані,