Домбі і син - Чарльз Діккенс
Капітану й на думку не спадало, щоб на вулиці, в разі несподіваної атаки місіс Мак-Стінджер, він міг би вчинити опір. Чогось такого, відчував він, вчинити було неможливо. Він уже бачив, як його, смиренного, заштовхують у кеб і відвозять до старого помешкання. І знав наперед, що, як тільки його запроторять туди, він пропав: капелюх його щезне, місіс Мак-Стінджер денно і нощно не спускатиме з нього ока, докори сипатимуться йому на голову в присутності всієї малечі, і бути йому, грішному, об’єктом для недовір’я й підозр, пострахом в очах дітей і таврованим зрадником в очах їхньої матері.
Кожного разу, коли уява малювала капітанові цю похмуру картину, його вкидало в піт і поганий гумор. Траплялося це здебільшого ввечері, перед тим як він викрадався надвір розім’яти ноги й подихати свіжим повітрям. Усвідомлюючи, на який ризик він іде, капітан у такі хвилини прощався з Робом так урочисто, наче вибирався назовсім, і заповідав, щоб, у разі його (капітанового) тимчасового зникнення, той тримався стежин доброчестя і не забував начищати мідні інструменти.
Не втрачаючи, проте, надії на спасіння й забезпечуючи собі, в найгіршому випадкові, стосунки з зовнішнім світом, капітан поклав навчити Роба-Точильника певного умовного сигналу, з допомогою якого той міг би засвідчити командирові свою присутність та вірність у лиху годину. По довгім метикуванні капітан вирішив, що навчить його висвистувати морську пісеньку «Гей, веселіш, веселіш!», і коли Роб у вивченні її сягнув того рівня досконалості, на який здатна сухопутна людина, капітан заходився давати йому подальші інструкції такого ось таємничого змісту:
— Ну, тепер, хлопче, тримайся! Якщо мене схоплять…
— Схоплять, капітане! — гукнув Роб, викотивши свої й без того круглі очі.
— А! — з загадковим виглядом сказав капітан Катл. — Якщо я коли-небудь вийду з тим, щоб повернутися на вечерю, і не з’явлюся на видноколі протягом двадцяти чотирьох годин після зникнення, хлопче, — іди тоді на Бриг-майдан і висвистуй оту саму мелодію біля моєї колишньої гавані,— тільки так, розумієш, ніби ти там ненавмисне, ніби тебе занесло туди випадково. Якщо я відсвисну ту ж мелодію, то відчалюй, хлопче, і приходь знову за двадцять чотири години. Якщо ж відсвисну іншу, то лягай у дрейф і чекай на нові сигнали. Розумієш тепер?
— У що я маю лягати, капітане? — перепитав Роб. — У кущі придорожні?
— Теж мені юнга! — розсердився капітан, гостро глянувши на хлопця — Азбуки не знає! Пройдеш трохи — туди і назад, по черзі. Зрозумів?
— Зрозумів, капітане, — сказав Роб.
— Гаразд, хлопче, — пом’якшав капітан. — То так і роби.
Щоб у нього краще виходило, капітан іноді ввечері, коли крамниця була вже зачинена, ласкаво дозволяв йому розіграти дану сцену, ховаючися з цією метою у вітальні, що умовно правила за будинок місіс Мак-Стінджер, і стежачи за своїм спільником крізь виверчене в стіні спостережне вічко. Роб-Точильник складав іспита так блискуче, що втішений капітан подарував йому в сумі сім шестипенсових монет і мало-помалу проникся відчайдушністю людини, що приготувала себе до найгіршого і вжила всіх застережних заходів перед нещадним ударом долі.
Однак долі цієї капітан не спокушав, ризикуючи бодай на йоту більше, ніж досі. Хоча добре виховання й спонукало його, як друга родини, прибути на вінчання містера Домбі (почув він про це від містера Перча) та з висоти хорів явити вищеназваному джентльменові своє привітно-схвальне обличчя, проте прибув капітан у найманому кебі з заштореними вікнами, і був би взагалі не зважився на такий ризик, коли б не те, що приналежність місіс Мак-Стінджер до парафії превелебного Мельхіседека виключала можливість її зв’язків ще й з англіканською церквою.
Після вінчання капітан щасливо добувся дому й поринув у буденний потік свого нового життя під загрозою ворожого нападу, не більшою, однак, за ту, що її несли капелюшки на вулиці. Зате інші, ще тяжчі, страхи почали облягати капітана Катла. Звісток про Уолтерів корабель усе ще не було. Не було вісток і від старого Соломона Джілса. Флоренс навіть не знала про зникнення старого, а сказати їй про це капітан не відважувався. По суті, відколи власні надії, які він покладав на цього вродливого, душевного, смілого юнака, котрого він по-своєму грубувато любив ще змалечку, почали гаснути і гасли дедалі швидше з дня на день, капітанові на саму думку про зустріч із Флоренс боляче стискалося серце. Якби він мав для неї добру вістку, чесний капітан без страху вступив би у новенький, розкішно обставлений та оздоблений будинок (хоча вся та розкіш, пов’язана з леді, яку він бачив у церкві, його відлякувала) і добився б таки до дівчини. Та оскільки безпросвітні хмари, що повивали їхні спільні надії, з кожною годиною густішали, то капітанові здавалося, що він лиш додасть їй прикрощів та горя, і він боявся приходу Флоренс хтозна чи менше, ніж зустрічі з самою місіс Мак-Стінджер.
Одного холодного-осіннього вечора капітан Катл звелів затопити в каміні маленької вітальні, що тепер більше ніж будь-коли нагадувала каюту корабля. Дощ лив як з відра, гудів вітер, і коли капітан піднявся на дах, поруч з гримучою Спаленькою його старого друга, аби глянути звідти на погоду, йому стало моторошно серед розгуляної стихії. Не через те, що в цю мить він подумав про нещасного Уолтера: він-бо не мав сумніву, що коли тому й судилося пропасти в корабельній аварії, то сталося це давним-давно, — а через те, що під тиском зовнішніх обставин, ніяк не пов’язаних з предметом його думок, настрій у капітана впав, а надії вигасли — як це часто траплялося з людьми, мудрішими від нього, і траплятиметься ще не раз.
Виставивши обличчя до гострого вітру, що шмагав його дощем, капітан дивився на важку хмару, яка швидко простувала понад голими покрівлями будинків, і надаремно шукав у ній
