Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Ну, признайтеся, любий мій Домбі,— простягла йому руку місіс Ск’ютон, — що ніколи в житті ви не були так приємно здивовані.

— Я й справді ніколи не був такий здивований, — підтвердив містер Домбі.

— Приємно здивований? — Місіс Ск’ютон перестала махати віялом.

— Е… так. Я надзвичайно радий, що стрів у вас Флоренс, — сказав містер Домбі. Якусь мить він нібито вагався, а тоді повторив, вже рішучіш: — Так, я дійсно дуже радий, справді, що стрів Флоренс у вас.

— А вас не дивує, як вона опинилася тут? — спитала місіс Ск’ютон.

— Мабуть, це Едіт…

— Ах, поганий угадько! — похитала головою Клеопатра. — Ах, хитрющий ви, хитрющий! Певне, не слід було б казати цього. Ваш чоловічий рід такий зарозумілий і так любить надуживати наші слабощі… Але ви знаєте мою відверту душу… добре, зараз!

Ці слова призначалися одному з височенних молодиків, який сповістив, що обід подано.

— Едіт, любий мій Домбі, — пошепки вела вона далі, — коли не може мати вас біля себе, — а на це, я їй кажу, вона не завжди може розраховувати, — то хоче принаймні мати когось чи щось близьке до вас. Ах, це ж так природно! Сьогодні вона була в такому настрої, що не могла втриматися й поїхала по нашу любу Флоренс. Хіба ж це не розкіш?

Бачачи, що вона чекає на відповідь, містер Домбі згодився:

— Достеменно так.

— Нехай бог благословить вас за ваше серце! — скрикнула Клеопатра, стискуючи йому руку. — Ну, та я вкидаюсь у надто серйозний тон. Ведіть мене вниз. Подивімось, чого нам наготували на обід. Нехай благословить вас бог, дорогий мій Домбі.

Після цього останнього благословення Клеопатра досить-таки спритно зіскочила з софи, а містер Домбі узяв її під руку і церемонно повів униз. Коли пара завернула до їдальні, один з найманих височенних молодиків, з недорозвиненим чуттям шанобливості, кривляючись, клацнув язиком до другого, теж найманого і теж височенного молодика.

Флоренс та Едіт вже були там і сиділи поруч. Флоренс хотіла була підвестися і відступити батькові своє місце, та Едіт стримала її за руку, і містер Домбі сів навпроти.

Розмову вела переважно місіс Ск’ютон. Флоренс, ховаючи заплакані очі, не насмілювалась підвести голову і ще менше насмілювалась подати голос, а Едіт тільки відповідала на запитання. Клеопатрі довелося чимало попрацювати, щоб налагоджена нею справа не розвалилася, та зате ж і винагорода була чимала.

— Отже, всі ваші приготування, любий Домбі, можна сказати, закінчені? — сказала Клеопатра, коли подали десерт, і срібноволосий дворецький вийшов з їдальні. — Навіть в адвоката!

— Так, мадам, — відповів містер Домбі, — повірники запевняють, що весільне свідоцтво готове, і, як я вам казав, Едіт лишається тільки ласкаво призначити день, щоб підписати його.

Едіт сиділа, мов красива статуя — холодна, мовчазна й незрушна.

— Серце моє, — мовила місіс Ск’ютон, — ти чуєш, що каже містер Домбі? Ах, любий мій Домбі, — звертаючись до того джентльмена, вела вона далі, — ця її мовчазність нагадує мені часи, коли найприємніше створіння на світі, її татко, був у вашому становищі.

— Мені нема чого призначати. Це станеться, коли ви захочете, — сказала Едіт, ледве кинувши оком на містера Домбі.

— Завтра? — запропонував той.

— Будь ласка.

— Або післязавтра, якщо це не переб’є ваших планів?

— У мене немає ніяких планів. Я завжди до ваших послуг. Призначайте, на коли хочете.

— Ніяких планів, моя голубонько! — дорікнула їй мати. — Адже ти страшенно заклопотана цілісінький день, і тобі треба побачитись ще з тисячею крамарів!

— Цим усім рядите ви, — злегка зсунула брови Едіт. — Умовляйтеся самі з містером Домбі.

— Цілком правильне й надзвичайно розважливе рішення, — сказала Клеопатра. — Мусиш підійти й ще раз поцілувати мене, люба Флоренс!

Дивний збіг обставин, — але ці вибухи ніжності до Флоренс завершували кожен, навіть найдрібніший діалог Клеопатри з Едіт. Флоренс, певне, ніколи за життя не цілувала стільки і не ставала так у пригоді, як оце тепер.

Містер Домбі був вельми далекий од того, щоб осуджувати дивну поведінку своєї вродливої нареченої. Він з прихильністю, як колега, ставився до її холодності та гордовитості. Йому приємно було думати, що у цей спосіб йому виявляють пошану й, здається, цілком підкоряються його волі. Йому приємно було уявляти собі, як ця гордовита, велична жінка буде господинею в його домі й прийматиме його гостей з тою самою холодною стриманістю, що й він. Представництво торговельного дому «Домбі й Син» потрапляло до надійних рук.

Так думав містер Домбі, коли, залишившися сам по обіді, почав згадувати своє минуле та обмірковувати майбутнє. Йому подобалась ця темна, непривітна їдальня зі шпалерами брунатного кольору та з чорними плямами картин по стінах, і дві дюжини чорних, оббитих десь такою ж кількістю цвяхів стільців, що застигли в чеканні, німі, як труни, по краях турецького килима, і два виснажені негри, що підтримували вутлий свічник на буфеті, і затхлий дух кімнати, що під нею немов поховано було спопелілі останки десятьох тисяч з’їдених тут обідів. Власник будинку жив здебільшого за кордоном, бо члени родини Фініксів не могли подовгу дихати англійським повітрям. На знак жалоби по господареві їдальня ставала чимраз похмуріша і нарешті набула такого погребального вигляду, що для повноти бракувало лише трупа.

Містер Домбі був непоганий заступник того трупа, — якщо не позою, то принаймні непорушністю. Він дивився в холодні глибини мертвого червонодеревного моря, де стояли на якорі вази з фруктами та карафки, — дивився так, наче об’єкти його думок підпливали один по одному під поверхню і знову пірнали назад. Він бачив там Едіт з її величним видом та поставою, а поруч неї — Флоренс, що боязко дивилась на нього, як тоді, коли вибігла з вітальні. Едіт, прикриваючи її, підводила руку й не спускала з неї погляду. Далі виринула маленька