Сашко - Леонід Іванович Смілянський
Я націлився києм. Відчинились двері. Увійшла Ромка з якоюсь жінкою.
— Сашко! — покликала Ромка.
Довелося відмовитись від більярда. Ми вийшли до залу, що на першому поверсі.
Не знайома мені жінка була керівником музичного гуртка. Її звали Марія Сергіївна. Вона пильно оглянула мене й спитала:
— Хочеш грати на сцені комашку?
Я, нічого не розуміючи, здивовано дивився на неї. Тоді вона всміхнулась і додала:
— Ми готуємо маленьку дитячу оперу. Мені треба кількох комах. Ми їм пошиємо спеціальний одяг.
Все-таки я не розумів, як це я гратиму якусь там комашку, яку з залу, може, й не видно буде. Тоді Ромка схопила мене за руку.
— Пішли! — скомандувала вона.
З того дня я став ходити на репетиції гуртка Марії Сергіївни, що готував дитячу оперу. Я привів з собою ще декого з своїх знайомих хлоп’ят, і вони теж дістали ролі комах, і ввесь гурток ми назвали «комашиним гуртком», і нам завжди було добре й весело на заняттях цього гуртка, особливо як одного разу принесли нам «комашиний» одяг, і ми стали подібними до великих, але справжніх на вигляд чорних і червоних комах. Тільки ходили ми й танцювали на «задніх лапках», а «передніми» ворушили в повітрі…
Тільки незабаром довелось нам на деякий час припинити відвідування нашого «комашиного гуртка». Нас підстерігала подія, після якої нам було не до танців і пісень…
Одного разу, прийшовши додому, я застав матір дуже схвильованою.
— Це що? — гукала вона до мене, показуючи на патрон, який викотив з-під мого ліжка Цапко. Сама мати боялась навіть доторкнутись до нього.
— Це ракета, феєрверк.
— Обережно! Обережно! — крикнула вона, побачивши, що я нахилився до патрона. — Однеси, де взяв, і щоб у нашому домі не було його й сліду. Чуєш?
Я обов’язково заховав би свою знахідку десь на горищі або в підвалах чи сараях, коли б мати не наказала віднести якнайдалі.
Треба сказати, що в нашому дворі, окрім головного великого будинку на чотири поверхи, було ще безліч усяких будівель: маленьких будиночків, прибудов, що ліпилися попід високими стінами, сараїв, які дерлися один до одного, наче гралися в «малої купи»… Окрім того, були ще якісь забуті коридорчики, льохи, величезне горище.
Особливо загадковим для нас був великий заплутаний підвал під головним будинком. Про нього навіть розповідали різні дуже цікаві історії. Не знайома з підвалом людина й справді могла б заплутатись у численних темних проходах, люках і проломах підвалу. З усіх дітей тільки я не раз бував у підвалі, коли носив за нашим слюсарем його залізну скриньку з інструментом і коли ховався в ньому, граючись у піжмурки або в розбійників. Але, окрім мене, ніхто з дітей не насмілювався залазити в хащі підвалу.
Мені було б зовсім легко заховати свого патрона тут, у підвалі, або під стінами прибудов, але якщо я дав слово честі, то завжди його додержував. І я поніс і заховав свій патрон у кущах на Собачці.
Після школи, пообідавши, я, Ромка і Юрчик пішли на Собачку. Ми вирішили пустити ракету, а потім забрати порожній патрон. Ще троє хлопців з нашої вулиці гуляли поблизу і, побачивши в мене патрон, приєдналися до нас. Думка про феєрверк захопила всіх.
Ми міцно прив’язали патрон дротом у розвилині дикої груші, спрямували його вгору. Тепер треба було пробити цвяхом капсуль у патроні, і якщо Грицько Мірошниченко не обдурив мене, то ракета в картонній трубці злетить високо в повітря.
Цвях ми знайшли на дорозі. Потрібний був ще камінь. Я пішов до купи каміння, що була поблизу, вибрати цеглину.
Раптом пролунав постріл, і в ту ж мить я почув зойк Юрчика. Я побіг назад і побачив, як з горба від груші мчали двоє переляканих хлопців, а третій хлопець і Ромка нахилились до Юрчика, що качався по землі від болю й переляку. Я перелякався й сам. Коли я підбіг, то побачив Юрчика з обпеченою рукою й обличчям, яке він намагався закрити здоровою рукою.
— Юрчику! — гукнув я сам не свій. — Ти бачиш мене?
Я дуже боявся, чи не пошкоджені в нього очі.
— Бачу, — стогнав він, — додому, ведіть мене додому.
Очі його були цілі. Нас було четверо біля нього, і всі ми спочатку були наче скам’янілу й не знали, що робити.
— Додому! — просив Юрчик. — Тільки не кажіть ні батькові, ні матері, що це я колупався в патроні…
Ми підхопили Юрчика під руки й повели додому. Добре, що це було недалеко. Згарячу ми бігли.
Я згадав, що в аптеці, яка недалеко від нас, є пункт негайної допомоги. Я завжди, йдучи повз аптеку, бачив на дверях картонку з таким написом. Ми повели Юрчика туди. Хтось із хлопців побіг попередити Юрчикових батьків.
В аптеці йому почали робити якісь примочки й перев’язувати руки й обличчя. Здається, обличчя в нього було обпечене не дуже. Тепер з-під бинтів виблискували тільки його голубі сполохані очі.
Раптом до аптеки вбігла Юрчикова мати. Сюди вже набився гурт людей, і нас, хлопчаків, не так було помітно.
— Що тобі, синку? Ой горе! Що з ним?
Вона обняла Юрчика й заплакала, а ми вискочили з аптеки й побігли по вулиці. Ромка бігла поруч мене. Раптом ми спинилися.
— Сашко!.. — протягнула вона.
Хвилину я мовчав. Я відразу зрозумів, про що вона думає. Мовчки ми повернулись до аптеки. Тим часом працівники аптеки випровадили за двері зайвих людей і намагалися пояснити Юрчиковій матері, що сталося. Сам він уперто не казав нічого. Саме в цей час до аптеки ввійшов я. Ромку не пустили, а я прошмигнув під руками в продавщиці.
Побачивши мене, Юрко зробив мені знак рукою, щоб я мовчав, але я підійшов до його матері і сказав:
— Він зовсім не винний…
Юрчика вже повели до візника.
— Я піду до нього додому, — сказав я рішуче.
— Я теж, — відповіла Ромка.
— Ти не підеш.
— А я хочу.
— Ти не підеш, ти зовсім не винна в цьому.
— Ні, ми робили все разом.
— Я знаю — Ромка нізащо не погодилася б пустити мене самого до Юрчика. Але на вулиці нас зустрів її батько, дядя Михайло. Він хотів про щось інше сказати нам і раптом схопив Ромку за руку:
— Це що в тебе?
Тільки тепер я побачив, що Ромка обмотала хусткою кисть руки і нікому з нас нічого не говорила досі, а самі ми нічого не помітили, бо весь час дивилися на Юрчика.
— Що це з рукою? — запитав її батько,
