Ге, людина з Моого - Ота Шафранек

Десь винайшли вже пристрій, що ним можна ловити й підсилювати особисті хвилі. Але ми домовилися, що не будемо ним послуговуватися. Розмова між двома — тільки для них.

— Факт, — підсумував Ладіслав.

— Погляньте, освітлена просіка, на пні сидить оповідач. Він охоче прочитає вам напам'ять який хочете відомий роман або оповідання. Він знає їх кілька тисяч.

Літера, вишита в нього на рукаві, означає його спритність.

Чому він сам? Де його слухачі? Не знаю. Я не певен, чи живий це оповідач, а чи просто постать із кібернетичним апаратом. Ми могли б перевірити, але якщо виявиться, що то живий мооганин, було б нечемно покинути його. Чи, може, ви хочете послухати кілька годин роман, написаний мооганською мовою?

Моє товариство сходиться на думці, що радше ми зостанемося при сумніві, живий це оповідач, а чи кібернетичний.

— Між деревами гуркотять два старих мотоцикли, мотоциклісти стоять на сидіннях і правлять кермом за допомогою довгих віжок. Низько над ними пливуть два тхоленги.

Що це за дивогляд? Може, потім спробуємо з'ясувати це, а тим часом облишимо. Чому? Так, одне слово, так.

Геленка спокійнісінько нагадує мені, що вона, коли була деревом, нічого не замовчувала.

— Бо твоє дерево не стругало фіглів, про які тобі неприємно було б згадувати.

— Виходить, це теутендомонські мартопляси, Ге? — вигукнув Ладіслав.

— Якщо середньовічні лицарі були мартопляси, то це теж мартопляси. І годі вже про це, будь ласка. Я знаю неподалік звідси накритий стіл, там ми трохи спочинемо і знайдемо ліпшу тему для розмови.

Хоч вони більше й не надокучали мені, проте кожне намагалося відгадати, хто ці стоячі мотоциклісти. Я міг показувати їм різні дива всесвіту, та вони казали б: «Ти ба, хм», — і при цьому думали б тільки про мотоциклістів.

Я чув, як Ладіслав шепоче Кароліні, що ці двоє — розбійники й що з очей їм дивилася смерть. Одного разу двоє таких напали на стареньку жінку в Браніку,[3] забрали в неї колекцію золотих монет і золоті зуби, а потім захопили на станції дрезину й дременули аж на Шумаву.

Кароліна відказала, що їй вони більше нагадують грабіжників, аніж лицарів.

Потім я почув, як Геленка шепнула Йозіфкові, які ми щасливі, що ці харцизяки не завважили нас.

— А що, по-твоєму, вони зробили б? — запитав я.

— Та хто їх зна.

А ось уже й стіл. Він на низьких ніжках, довгий, на добрих двадцять метрів, і весь заставлений наїдками та напитками. Частунки подаються стрічкою з кахльованого тунелю. В одному отворі щезають порожні миски та пляшки, а з другого випливають нові перекуски й стоси чистого начиння.

Але це видовище чомусь не дуже цікавить моїх приятелів. Вони хвалять усе й… думають про стоячих мотоциклістів.

На далекому кінці столу тихо частуються й гомонять вісім мооган. Я тільки глянув на них і відразу ж зрозумів, що тут засідає беленфа.

— Погляньте, беленфа, — кажу своїм супутникам.

— Беленфа? — І думають про мотоциклістів.

Стіл, як я кажу, вгинається від лакоминів. Я звертаю увагу землян на великі жовто-зелені горіхи коог, з яких, коли їх дряпнути нігтем, тече густий, мов сметана, м'якуш; на риб, засмажених у соковитій траві ладі, на рожевий сир з тюленячого молока. Вони бездумно куштують, їдять, п'ють. Властиво, не бездумно. Вони думають про мотоциклістів.

Що мені лишається?

— Гаразд, я розкажу вам усе. Ті мотоциклісти їхали на герць.

— На герць? На лицарський?

— Так, на лицарський герць, Йозіфку. Безперечно, Ладіславе, вони не їхали грабувати стареньку жінку, ані кривдити перехожих на майдані Летючих: птахів, Геленко. Приїдуть на просіку, виберуть собі довгі жердки й по знаку суддів, що сидять у тхоленгах, навстоячки на мотоциклах помчать навстріч один одному. І зустрінуться. Точнісінько так, як лицарі на турнірах, різниця тільки в тому, що їх несуть не коні, а мотоцикли.

Як бачите, нема чим хвалитись.

— Але й нема чого так соромитись, — зауважила Кароліна й подивилася на мене усміхненими кутиками очей.

— Але ж ми, Кароліно, сказали дітям, що Моого — це прийдешнє Землі. Що вони тепер подумають?

— Що в нас прекрасне прийдешнє, — заявив Ладіслав. І додав, що молодь, яка гарцює навстоячки на мотоциклах, тільки підтверджує, що життя цього буде варте.

— Не розумію, чому саме треба колотися навстоячки на мотоциклах, — озвалася Геленка. — Але було б іще гірше, якби ваша молодь була свята. Ге, ти ж недавно казав, що, дякувати богові, все ніколи не буде в найкращому порядку. Мені й досі бринять у вухах ці твої слова, і раптом тобі стало сором, що двоє парубків гуляють у лицарів. Оце так так.

Я мусив визнати, що Геленка цілком справедливо вичитала мені за мою непослідовність. Зі мною сталося те, що часто трапляється з дорослими, хоч саме я завше обстоюю, аби нічого не приховувати від дітей. Їх все одно нічого не обмине. І хіба це не щастя для них, коли вони спершу тільки чують про різні чудасії?

— Тоді слухайте. Вони завше були трохи легковажніші, ніж інші люди. Але ось уже кілька століть надто покладаються на певність, що лікарі потраплять і забитого воскресити, і зцілити порубаного на шматки.

Уявіть собі на хвильку, на що здатні палахливі чоловіки, коли смерть нічого не годна з ними вдіяти. Вони б'ються всіма способами, голіруч полюють на диків і з луком ідуть на лева. На скелі деруться без линви й без парашута.

З принципу нехтують безпекою нинішніх літаків, тхоленгів, автомобілів і суден. Самі конструюють давно забуті машини. Ви бачили їхні мотоцикли. Такі речі в нас можна знайти хіба під час археологічних розкопок.

Я весь час говорю