Таємничий острів - Жюль Верн
Та колоністи прийшли туди не милуватися чудовою рослинністю. Вони знали, що з цього погляду острів Лінкольна міг позмагатися із групою Канарських островів, які спочатку були названі Щасливими. Але тепер, на жаль, цей острів належав не тільки їм. Тепер тут блукали інші люди, розбійники, і задля порятунку острова треба було знищити заброд.
Попри уважні пошуки, колоністам не пощастило виявити слідів піратів на західному узбережжі – ніде не трапилось відбитків ніг, надломлених гілок дерев, попелу згаслого вогнища або решток покинутого табору.
– Це мене не дивує, – сказав Сайрес Сміт. – Гадаю, висадившись біля мису Знахідки, після того як розбилася їхня шлюпка, пірати кинулись через Качине болото в ліси Далекого Заходу. Йшли вони приблизно тим самим шляхом, що й ми цього разу. Ось чому нам весь час траплялися їхні сліди у лісі. Проте, дійшовши до узбережжя, пірати збагнули, що їм не знайти тут належного притулку, і, повернувши на північ, набрели на загін для худоби…
– Можливо, вони й тепер там, – зауважив Пенкроф.
– Не думаю, – відповів інженер. – Вони розуміють, що рано чи пізно ми прийдемо туди. Для них загін для худоби служить щонайбільше харчовим складом, а не постійним помешканням.
– Я цілком згоден із Сайресом, – сказав журналіст. – Як на мене, пірати знайшли собі прихисток десь на схилах гори Франкліна.
– У такому разі я пропоную негайно йти до загону! – вигукнув Пенкроф. – Треба якнайшвидше покінчити з ними, ми й так змарнували казна-скільки часу!
– Ні, друже, – заперечив інженер. – Ви забуваєте: для нас дуже важливо з’ясувати, чи немає в лісах Далекого Заходу якогось житла. Ми поставили собі подвійне завдання, Пенкрофе: з одного боку, покарати злочинців, а з другого – принести данину вдячності нашому таємничому заступникові.
– Слушно, пане Сайресе, – відповів моряк. – Але я чомусь переконаний, що ми не знайдемо загадкового джентльмена доти, доки він сам того не захоче!
Пенкроф, по суті, висловив думку решти супутників. Пристановище незнайомця було напевне не менш таємниче, ніж він сам!
Надвечір віз зупинився аж біля гирла Водоспадної річки. Колоністи отаборилися, як і завжди, й вирішили чергувати вночі позмінно. Герберт, якому свіже повітря щогодини повертало здоров’я, знову став міцним засмаглим юнаком. Йому пішли тільки на користь океанські вітри і цілющий лісовий дух. Тепер він уже не сидів на возі, а йшов попереду каравану.
Наступного дня, 19 лютого, колоністи попрощалися з морським узбережжям, де за гирлом річки мальовничо громадилося величезне каміння найхимерніших обрисів, і подалися лівим берегом проти течії Водоспадної річки. Дорога там уже була частково прокладена під час їхньої першої подорожі від загону для худоби до західного узбережжя. Тепер колоністи перебували миль за шість від гори Франкліна.
Інженер запропонував такий план: пильно оглянути всю долину, по якій пролягло русло річки, обережно підійти до загону для худоби і, якщо він захоплений розбійниками – відбити його; якщо ж там немає піратів – оселитися в Айртоновій хатині, укріпитися і здійснювати звідти подальші походи для обстеження гори Франкліна.
Із цим планом одностайно погодилися всі колоністи, адже їм не терпілося знову стати господарями на своєму острові!
Отож загін заглибився у вузьку долину, яка пролягала між двома найбільшими відрогами гори Франкліна. Дерева, що густо росли на берегах річки, рідшали в міру того, як дорога піднімалася вгору, до вершини вулкана. Навколо лежала гориста, порізана ярами й ущелинами місцевість, дуже зручна для ворожих засідок, і тут вони мусили пильнувати. Топ і Юп бігли попереду загону; забігаючи то ліворуч, то праворуч у лісові хащі, вони чудово виконували обов’язки розвідників, змагаючись один з одним у кмітливості й спритності. Проте не було ніяких ознак, що хтось нещодавно блукав неподалік берегами гірської річки або перебуває десь поблизу.
Близько п’ятої вечора віз зупинився кроків за шістсот від частоколу довкруги загону для худоби. Півколо великих дерев затуляло його завісою густих гілок.
Тепер конче треба було послати розвідників, аби довідатися, чи не захоплено загін для худоби. Але йти туди відкрито, серед білого дня, означало ризикувати втрапити під кулі бандитів, як це вже сталося з Гербертом, тому Сайрес Сміт волів дочекатися ночі.
Однак Гедеонові Спілету кортіло невідкладно розвідати підступи до загону, і моряк, який ще більше горів нетерпінням, викликався піти разом з ним.
– Ні, друзі, – відказав їм Сайрес Сміт, – почекайте ночі! Я нікому з вас не дозволю марно ризикувати життям.
– Але ж, пане Сайресе… – спробував заперечити Пенкроф, не схильний цього разу підкорятися інженерові.
– Прошу вас, Пенкрофе! – наполегливо сказав інженер.
– Гаразд, – відповів моряк і, давши волю своєму гніву проти піратів, покрив їх усіх і кожного зокрема найдобірнішою лайкою зі свого матроського лексикону.
Отож колоністи чекали, зібравшися біля воза, і пильно стежили за тим, що робиться у сусідстві, в лісі.
Так минуло години зо три. Вітер ущух, і під високими деревами запанувала така глибока тиша, що почувся б найменший шерех: легенький хрускіт зломленої тоненької гілочки, шурхіт обережних кроків по сухому листю, шелест трави, прим’ятої пластуном. Навколо – тиша і спокій. Топ нерухомо лежав на землі, поклавши морду на простягнуті лапи, і не виявляв найменшого занепокоєння.
О восьмій вечора вже так стемніло, що можна було вирушати на розвідку, Гедеон Спілет зголосився піти разом із Пенкрофом. Сайрес Сміт більше не заперечував. Топові та Юпу довелося залишитися з інженером, Гербертом і Набом: недоречний собачий гавкіт або мавпячий крик могли б наполохати ворогів.
– Даремно не ризикуйте! – попередив інженер Пенкрофа й Гедеона Спілета. – Пам’ятайте, що ваше завдання – не захопити загін для худоби, а тільки здійснити розвідку і з’ясувати, є там пірати чи ні.
– Домовилися, – відповів Пенкроф.
І обидва розвідники вирушили до загону.
Під деревами сутінки так згустилися, що за тридцять-сорок кроків нічого не було видно. Журналіст і Пенкроф обережно просувалися вперед, завмираючи, тільки-но чувся найменший шурхіт.
Вони йшли на деякій відстані один від одного, аби не бути зручною мішенню для каторжан. Правду кажучи, обидва
