Домбі і син - Чарльз Діккенс

Містер Турбот-управитель устав разом із жайворонком і пішов пройтися під літнім сонцем. Думками своїми — а думав він, зсунувши брови, — Турбот, схоже, не заносився так високо, як жайворонок, та й узагалі ті думки нікуди не линули, тільки гніздилися ближче до землі, визираючи з-поміж черви та перегною. Але жодна птиця, що співала високо в повітрі, незрима для ока людського, не була так далеко від нього, як думки містера Турбота. Він так досконало панував над своїм обличчям, що про вираз його мало хто міг сказати щось більше крім того, що воно усміхнене або ж замислене. Зараз воно було замислене, глибоко замислене. Що вище злітав жайворонок, то глибше занурювався він у свої думки. Що голосніші та чистіші були мелодії жайворонка, то важчим та глибшим ставало його мовчання. Нарешті, коли жайворон упав униз, у зелені жита, що хвилювалися рікою під подихом ранку, містер Турбот струсив із себе задуму і озирнувся навкруги з такою привітною та лагідною посмішкою, немов хотів прихилити до себе численних глядачів! Отак стрепенувшись, він більше в задуму не впадав, тільки розхмурив обличчя, наче згадавши, що найменша зморшка може все виказати, і йшов далі усміхаючись, мов на репетиції.

Може, з метою справити якнайкраще перше враження, містер Турбот цього ранку прибрався надто старанно і чепурно. Наслідуючи трохи строгість костюма того великого чоловіка, якому служив, містер Турбот, проте, не перейняв його бундючності. По-перше, вона йому самому здавалася смішною, а по-друге, він зайвий раз хотів підкреслити те, що відрізняло їх один од одного. Дехто міг би, звичайно, витлумачити це як своєрідну не дуже похвальну критику його крижаного патрона, та світ взагалі схильний тлумачити все на гірше, і містер Турбот не відповідав за його злостивість.

Чистий і квітнучий, трохи, може, збляклий на сонці, містер Турбот легкою ступою йшов по моріжку, походжав луками та зеленими ланами, прогулювався по алеях, доки не наблизився час сніданку. Вибравши коротший шлях, щоб не запізнитися, містер Турбот пустився в зворотну путь, все так само провітрюючи свої зуби, і голосно сказав: «А тепер ходім подивімось на другу місіс Домбі».

Гуляючи, він вийшов за межі міста і тепер, повертаючись назад, крокував густо затіненою алеєю, вздовж якої де-не-де було порозставлювано лавки для тих, хто бажав перепочити. Оскільки алея ніколи не бувала багатолюдною, а о цій тихій порі і взагалі пустувала, то містер Турбот був (чи вважав, що був) її єдиним і повновладним хазяїном. Отож, з безтурботністю людини, якій залишалося ще двадцять хвилин, щоб добратися туди, куди спокійно можна дійти за десять, містер Турбот зійшов зі стежки й кружляв собі між дерев, огинаючи товстенні стовбури то з того, то з іншого боку і лишаючи на росяній землі ланцюжок слідів.

Та виявилось, він помилявся, гадаючи, що в гайку нікого нема, бо, оминувши велике дерево, зачерствіла кора на якому вся була в гудзах і складках, мов шкура носорога чи якогось іншого спорідненого страховища допотопних часів, він раптом побачив постать на лавці, довкола якої от-от був зібрався закрутити свій ланцюжок.

То була дуже вродлива, елегантно вдягнена дама з гордими карими очима, що втупилися в землю. В душі її точилася якась напружена боротьба, бо вона закусила спідню губу, груди їй здіймалися, ніздрі роздималися, голова тремтіла, по щоках текли сльози обурення, а нога з такою силою втиснулася в мох, ніби вона хотіла витолочити його. Це все, що в першу мить встиг ухопити погляд Турбота, бо майже в цю саму мить дама із зневажливим виглядом, повним нудьги та апатії, підвелася з лави. Тепер її постать чи обличчя не виражали нічого, крім байдужності й величної погорди.

Висхла й дуже бридка стара баба, — судячи з одягу, не циганка, а одна з того розмаїтого племені волоцюг, що вештаються, жебраючи, а заодно крадуть, лудять посуд чи плетуть очеретяні кошики, — і собі стежила за дамою, бо коли та встала, стара підхопилася з землі — якщо не вихопилася з-під неї — і, дивовижно контрастуючи з дамою своєю зовнішністю, перетяла їй дорогу.

— Дозвольте поворожити вам, красуне, — сказала стара, соваючи щелепами так, ніби під її жовтою шкірою пручався кістяк самої Смерті і пнувся на волю.

— Я й сама знаю свою долю, — відповіла дама.

— Ой-ой, моя красуне, знаєте, тільки неправильно. Не те ви собі ворожили, як сиділи там, не те! Я все бачу. Дайте мені срібну монету, красунечко, і я скажу вам правду. На личку у вас написане багатство.

— Знаю, — відповіла дама, гордим кроком і з похмурою посмішкою оминаючи стару. — Я знала це й до вас.

— Що? — скрикнула стара. — То ви мені нічого не дасте? Нічого не дасте, щоб я вам поворожила? Тоді скільки дасте, аби я не ворожила? Дайте що-небудь, інакше я вам ту долю викричу! — люто хрипіла стара.

Містер Турбот виступив з-за свого дерева назустріч дамі, що саме порівнялася з ним, стягнув капелюха і, кланяючись їй, звелів старій замовкнути. Леді подякувала йому кивком голови й пішла собі далі.

— Тоді ви мені щось дасте, а то я їй викричу! — верескнула стара, одштовхуючи руку Турбота, що хотів затримати її. — Чи, слухайте, — миттю вгомонилася вона і пильно видивилася на нього, немов і забула про свою злість — дайте мені щось, або я викричу вам!

— Мені, бабусю? — перепитав містер Турбот, сунувши руку в кишеню.

— Так, — відповіла стара, дивлячись йому просто в очі й простягаючи всохлу руку. — Я все знаю.

— Що ж ти знаєш? — спитав Турбот, кидаючи їй шилінга. — Ти знаєш, хто ця гарна леді?

Плямкаючи, як та моряцька жона, що їла жарені каштани, і повискуючи, як та відьма, що ніяк не могла їх допроситися, баба підібрала шилінг і, задкуючи, мов краб — чи мов краб’ячий виводок, бо не тільки ногами, а й руками загрібала по-краб’ячому, а лице їй так смикалось, як дюжина крабів укупі, — присіла на старе, жилаве кореневище, добула з-під чепця чорну коротку люльку, запалила її від сірника і диміла мовчки, впившись поглядом Турботові в обличчя.

Той засміявся й повернувся на закаблуках, щоб іти.

— Гаразд! — озвалася