Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель - Астрід Ліндгрен
— Як тут гарно! — зітхнув Томмї, коли Пеппі вернулася.
— Ще б пак! — озвалася Пеппі. — Гляньте, що я знайшла під каменем: три плитки шоколаду.
За кілька хвилин Анніка вже спала, тримаючи Пеппі за руку й не дожувавши шоколаду.
— Ми забули почистити зуби, — мовив Томмі й також заснув.
Коли Томмі й Анніка прокинулися, Пеппі не було в наметі. Вони швиденько вилізли надвір. Там яскраво світило сонце. Перед наметом палало багаття, а біля нього сиділа Пеппі, смажила шинку й варила каву.
— Від щирого серця бажаю вам щастя й веселого Великодня! — вигукнула Пеппі, побачивши Томмі й Анніку.
— Але ж Великдень уже минув, — сказав Томмі.
— Минув, — погодилась Пеппі. — А ви прибережіть мої побажання до другого року.
Запах смачної шинки й кави лоскотав дітям ніздрі. Вони посідали, підібгавши ноги, біля багаття, і Пеппі дала їм по шматку шинки з яйцем і картоплею. Потім вони пили каву з печивом. І ніколи ще їм сніданок не здавався таким смачним.
— Думаю, що нам краще, ніж Робінзонові, — сказав Томмі.
— Авжеж, краще. А ще як ми наловимо на обід свіжої риби, то Робінзон позеленіє з заздрощів, — мовила Пеппі.
— Пхе, я не люблю риби, — сказав Томмі.
— І я також, — озвалась Анніка.
Проте Пеппі вже їх не слухала. Вона вирізала тонку лозину, прив'язала до неї з одного кінця нитку, зробила зі шпильки гачок, наліпила на нього крихту хліба й сіла з своєю вудкою на прибережний камінь.
— Зараз побачимо, що вловиться, — сказала вона.
— А що ти хочеш спіймати? — спитав Томмі.
— Каракатицю, — відповіла Пеппі. — Такого смачного м'яса, як з каракатиці, ви ще не їли.
Вона просиділа на камені цілу годину, але каракатиця не ловилася. Раз до гачка підплив окунь і тицьнувся носом у крихту хліба, але Пеппі швидко відсмикнула вудку.
— Є ні, голубе, дякую, — мовила вона. — Коли я кажу «каракатиця», то й маю на увазі каракатицю, а не окуня. Тому не крутися в мене перед очима!
Вона посиділа ще трохи, тоді рішуче кинула вудку в озеро.
— Вам пощастило, — звернулася вона до Томмі й Анніки. — Доведеться їсти на обід млинці в м'ясом. Бо каракатиці сьогодні не клюють.
Томмі й Анніка дуже зраділи.
Вода так знадливо блищала на сонці.
— Ходімо купатися! — запропонував Томмі.
Пеппі й Анніка відрязу погодились. Але вода виявилася холодною. Томмі й Анніка попробували її ногою й побоялися залазити в озеро.
— Я знаю, що робити, — мовила Пеппі.
На самому березі росло велике дерево, і гілля його нависало над водою. Пеппі вилізла на дерево й прив'язала до гілляки мотузку.
— Ось як треба купатися, коли холодно, — мовила вона, схопилася за мотузку і з'їхала по ній просто у воду. — Оце то хрещення! — захоплено вигукнула вона, з'явившись над водою.
Томмі й Анніка трохи повагалися, та коли пдобачили, як Пеппі весело, вирішили спробували й собі. А пірнувши раз, вони вже не могли спинитися, бо ця розвага виявилася куди кращою, ніж їм здавалося. Пан Нільсон також розважався разом з ними. Він блискавично з'їжджав мотузкою вниз, але біля самої води спинявся й чимдуж видряпувався назад. І так щоразу, хоч діти соромили його, казали, що він боягуз. Потім Пеппі спало на думку з'їжджати із стрімкого берега на дошці, і це було також цікаво, бо коли вони з розгону падали у воду, здіймався цілий сніп бризок.
— Хотіла б я знати, чи Робінзон теж з'їжджав так на дошці, — мовила Пеппі, лаштуючись до нового спуску.
— Не знаю, принаймні в книжці про це не написано, — відповів Томмі.
— Так я й думала. Мабуть, його корабельна аварія була нудна. Що він робив цілими днями? Вишивав хрестиком, чи що? Гей-гей, тікайте, бо я їду!
І Пеппі ковзнула вниз, тільки руді кіски заметляли ззаду.
Накупавшись досхочу, діти надумали обстежити безлюдний острів. Вони всі троє сіли на коня, і він повіз їх рівним чвалом по горбах і долинах, крізь кущі й густі зарості, через болота й зелені галявини, всіяні луговими квітками. Пеппі тримала напоготові пістолета й час від часу стріляла, і тоді кінь ставав дибки з переляку.
— Я застрелила лева, — вдоволено казала Пеппі. Або вигукувала:
— Отой людоїд від мене не втече! Це його остання година!
— Я хотів би, щоб цей острів був назавжди наш, — мовив Томмі, коли діти вернулися до табору й Пеппі заходилась пекти млинці.
Пеппі й Анніка теж хотіли цього.
Виявилося, що млинці дуже смачні, коли їх їсти просто зі сковороди. Діти не мали ні тарілок, ні виделок, і Анніка спитала:
— Можна їх їсти руками?
— Як хочеш, — відповіла Пеппі. — Сама я волію їсти ротом.
— О, ти чудово розумієш, що я маю на увазі, — мовила Анніка. Вона взяла пальцями млинець і задоволене запхала його в рот.
І знов настав вечір. Багаття погасло. Діти, тісно притулившись одне до одного і вкрившись ковдрами, лежали в наметі. Вони навіть не витерли губ після масних млинців. Крізь дірочку в наметі світила зірка, а прибій заколисував їх до сну.
— Сьогодні нам треба повертатись додому, — жалібним голосом сказав Томмі другого ранку.
— Така несправедливість! — підхопила Анніка. — Я б хотіла пробути тут ціле літо. Але сьогодні приїздять мама й тато.
Після сніданку Томмі подався на берег, і раптом звідти почувся його відчайдушний крик. Човен! Зник човен! Анніка була приголомшена. Як же вони виберуться звідси? Звичайно, вона залюбки пробула б на острові ціле літо, але зовсім інакше почуваєш себе, як знаєш, що будь-коли можеш вернутися додому. А що скаже бідна мама, коли не знайде вдома Томмі й Анніки? В Анніки аж сльози виступили на очах, як вона подумала про таке.
— Що з тобою, Анніко? — спитала Пеппі. — Як же ти собі уявляєш корабельну аварію? Що б, по-твоєму, сказав Робінзон, якби через два дні по нього приплив корабель? «Просимо, пане Крузо, підіймайтеся на корабель, дозвольте вас урятувати, можете помитися, поголитися, обрізати нігті!» Ні, красно дякую! Я думаю, що пан Крузо втік би й сховався в кущі. Бо коли вже пощастить комусь попасти на безлюдний острів, то треба там прожити хоча б сім років.
Сім років! Анніка затремтіла, навіть Томмі розгубився.
— Але я не думаю, що ми пробудемо тут так довго, — заспокоїла їх Пеппі. — Я вважаю, що нам треба дати про себе звістку, не чекаючи, поки Томмі стане моряком.
Анніка ще дужче перелякалася. Пеппі якийсь час задумливо дивилася на неї,
