Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель - Астрід Ліндгрен
— Всім вичерпувати воду!
А за мить додала:
— Надаремне! Доведеться покидати корабель! Рятуйтеся, хто як може!
Вона побігла на корму й стрибнула вниз головою, але швидко виринула, схопила човна за мотузку й попливла до берега.
— Я мушу найперше врятувати харчі, а команда нехай почекає, — мовила вона й прив'язала мотузку до каменя.
Потім вона допомогла Томмі й Анніці вибратися з човна. Пан Нільсон вистрибнув сам.
— Сталося диво! — гукнула Пеппі. — Ми врятовані! Принаймні на якийсь час, якщо на острові немає людоїдів і левів.
Кінь також доплив до острова, виліз на берег і почав струшувати з себе воду.
— Дивіться, наш штурман також урятувався! — радісно вигукнула Пеппі. — Треба провести воєнну нараду.
Вона витягла з мішка пістолета, якого знайшла колись на горищі в матроській скрині, і, тримаючи його в руках, сторожко оглянула навколишні кущі.
— Що там таке, Пеппі? — занепокоєно спитала Анніка.
— Мені вчулося, що в кущах забурчав людоїд, — відповіла Пеппі. — Зайва обережність ніколи не завадить. Бо нащо було рятуватися, вибиратися на берег, коли тебе потім мають з'їсти з тушкованою городиною!
Проте людоїдів ніде не було видно.
— Вони поховалися, — мовила Пеппі. — Або сидять удома й по складах вивчають з куховарської книжки, як краще нас зварити. Та коли вони з'являться, я їм скажу, що не дозволю тушкувати себе з морквою. Я її страх як не люблю.
— Ох, Пеппі, не кажи такого страхіття! — мовила Анніка й здригнулася.
— Ти теж її не любиш? Попросимо їх, щоб не клали моркви. Але насамперед треба поставити намет.
Так Пеппі й зробила. Невдовзі в сухому місці на березі вже стояв намет. Томмі й Анніка відразу залізли в нього, і їм там дуже сподобалося. Неподалік від намету Пеппі розіклала кружечком камінці й почала носити туди хмиз.
— О, як добре, що в нас буде багаття! — зраділа Анніка.
— Певне, що добре, — мовила Пеппі.
Вона заходилася терти один об один два шматки дерева. Томмі напружено стежив за нею.
— Ти хочеш добути вогонь тертям, як дикуни? — захоплено спитав він.
— Хотіла добути, — відповіла Пеппі, — але в мене аж пальці померзли. То не страшно, як я просто підпалю хмиз. Зараз пошукаю сірників.
За кілька хвилин над купою хмизу вже застрибало веселе полум'я. Томмі сказав, що йому ще зроду не було так гарно, як тепер біля багаття.
— Так, біля багаття гарно сидіти, а ще воно відлякує диких звірів, — мовила Пеппі.
— Яких диких звірів? — тремтячим голосом запитала Анніка.
— Наприклад, комарів, — відповіла Пеппі, задумливо чухаючи те місце на нозі, де її вкусив комар.
Анніка з полегкістю відітхнула.
— І, звичайно, левів, — додала Пеппі. — А от проти гадюк і американських бізонів багаття не допомагає. — Пеппі погладила пістолет і сказала: — Але не бійся, Анніко, з цією штукенцією ми не пропадемо.
Пеппі зварила на вогні каву, і тепер діти сиділи навколо багаття з чашками й бутербродами в руках і почували себе щасливими. Пан Нільсон примостився на плечі в Пеппі й також пив каву, а кінь часом простягав морду, щоб йому дали шматок хліба чи грудочку цукру. А крім того, навколо росла буйна соковита трава, в якій він пасся.
Небо знов облягли хмари, почало смеркатися, в кущах було вже зовсім темно. Анніка присунулася якомога ближче до Пеппі. Полум'я кидало навколо такі дивовижні тіні, що здавалося, ніби темрява за невеличким кружалом світла сповнена живих істот. Анніка вся тремтіла. Ану да за котримось кущем стоїть людоїд! Або за каменем причаївся лев!
Пеппі відставила порожню чашку й заспівала хрипким голосом:
На мертвого скриню — п'ятнадцять осіб,
Йо-го-го, та ще й пляшка рому!
Анніка затремтіла ще дужче.
— Ця пісня з іншої книжки, я її також маю, — жваво сказав Томмі. — З книжки про морських розбійників.
— Може, — погодилася Пеппі. — Як так, то її написав Фрідольф, бо це він навчив мене співати цю пісню. Коли я, бувало, стояла на палубі татового корабля ясної ночі й дивилася на Південний хрест просто над головою, Фрідольф поряд співав:
На мертвого скриню — п'ятнадцять осіб,
Йо-го-го, та ще й пляшка рому!
заспівала Пеппі ще хрипкішим голосом.
— Коли ти отак співаєш, Пеппі, в мене стає так дивно на душі, — сказав Томмі. — Водночас і страшно, й приємно.
— А мені майже тільки страшно, — сказала Анніка. — Лиш ледь-ледь приємно.
— Коли я виросту, то піду в море, — твердо заявив Томмі. — І стану морським розбійником, як ти, Пеппі.
— Чудесно! — зраділа Пеппі. — Ми з тобою будемо «Пострахом Карібського моря». Грабуватимем золото, коштовності, діаманти, матимем потаємний сховок для своїх скарбів на якомусь безлюдному острові Тихого океану, а охоронятимуть печеру три кістяки. А ще ми вивісимо прапор із зображенням черепа й двох схрещених кісток і співатимем «На мертвого скриню» так, що буде чути з одного кінця Атлантичного океану до другого, і всі мореплавці бліднутимуть зі страху й думатимуть, чи не кинутись їм у море, щоб уникнути нашої кривавої помсти!
— А як же я? — жалібно спитала Анніка. — Я не зможу бути морською розбійницею. Що ж мені робити?
— Нічого, ти також можеш плавати з нами, — заспокоїла її Пеппі. — Стиратимеш порох з піаніно в кают-компанії.
Тим часом багаття пригасло.
— Пора йти спати, — мовила Пеппі.
Вона настелила в наметі ялинового гілля, а зверху — кілька товстих ковдр.
— Ти ляжеш зі мною в наметі? — спитала вона коня. — Чи тобі краще ночувати під деревом? Ти ж завжди скаржишся, що не можеш заснути в наметі. Про мене, спи надворі. Я вкрию тебе попоною, — мовила Пеппі й поплескала коня по спині.
Невдовзі діти і пан Нільсон лежали вже в наметі, закутані в ковдри. Знадвору долинав хлюпіт хвиль.
— Слухайте, як шумить океанський прибій, — сонним голосом мовила Пеппі.
В наметі було темно, як у мішку. Анніка не відпускала руки Пеппі, щоб було не так страшно. Раптом пішов дощ. Краплі залопотіли по брезенті, але всередині намету було сухо й тепло, а шурхіт дощу тільки заколисував дітей. Пеппі вийшла надвір і вкрила коня ще однією
