Пригоди двієчника - Худайберди Тухтабаєв

Жінки у квітчастих сукнях, і шашличник, і ті п'ятеро здоровецьких парубійків, і /довготелесий дядечко, і хлопчики, що розносили чай, і дідусі, які сиділи на сурі, і хлопці й дівчата, що проходжалися по алеях, — усі когось чекали, часто поглядаючи на ворота парку, прикрашені червоними полотнищами.

Потім я угледів хлопчика на дереві. У нього були неоднакові очі: одне голубе, друге — чорне.

Я зняв шапочку й підійшов до дерева, на якому сидів Різноокий.

— Агов, послухай, що тут відбувається?

— Хіба ти не знаєш?

— Якби знав, не питав би.

— Лізь сюди, потім скажу.

Я виліз на дерево, зручненько вмостився на сучкові поруч з Різнооким.

— То ти не знаєш, що тут буде? — перепитав він, теліпаючи ногами. — Сьогодні тут буде вечір поезії. З міста поети приїхали. Вірші читати. Зараз вони в готелі. Сирі яйця п'ють.

— Яйця? Та ще й сирі? — поморщився я. — Бувши ними, я краще шашличком посмакував би…

— У тебе, друже, голова варить? Хіба ти не знаєш, навіщо поети сирі яйця п'ють? Щоб голос був міцний, щоб вірші свої голосно-преголосно кричати. Наш раїс[6] чотири ящики яєць послав їм у готель.

— Зрозуміло, — сказав я. — Аби тільки вони подужали ці чотири ящики… А вірші — вірші я люблю слухати.

Незабаром усі люди зібралися на площі біля пам'ятника. І тоді в кінці алеї з'явилися поети. Вісім душ. Попереду ішов маленький і кругленький, як горошина, поет. У нього й очі, и окуляри, й голова теж були круглі. За ним по-лелечому цибав високий і худий чоловік. Чуприна в нього була сивувата, а лице довгобразе, звужене до підборіддя. Решта поетів були однакові. Не високі й не низькі, не худі й не товсті. І вдягнені однаково: в сірі костюми і блискучі гостроносі черевики.

Тільки-но з'явилися поети, всі посхоплювалися з місця й заплескали в долоні. Довготелесий поет розчулився, коли піонери піднесли квіти. Він піймав маленьку дівчинку, якої навіть не видно було з-під величезного букета, і поцілував у маківку. Всі знову зааплодували. Я забув, що сиджу на дереві, — теж заляпав у долоні — і впав на землю. На це ніхто не звернув уваги. Навіть Різноокий. Я знову поліз на дерево.

Першим виступав кругленький поет. Звали його Мамарасулом Балтою. Я слухав його дуже уважно, але ж хіба так одразу вивчиш вірші напам'ять? А зміст запам'ятав.

Степи ви мої, степи пречудові! На кольори ваші, що нагадують маргеланський наш атлас, на цей квітучий лик ваш я не надивлюся ніяк! Красою, мов полум'ям, печете ви мені серце, о степи, степи ви мої…

Поля мої дорогі, поля пречудові! Ще з весни соловей починає оспівувати вас і до пізньої осені не вмовкає. Співає собі й співає, до того високі ваші врожаї, такі багаті скарби ваші, пречудові мої поля, поля ви мої…

Поета слухали, затамувавши подих. І ніхто не поворухнувся, коли він кінчив читати. Мамарасул Балта зійшов з трибуни. Тоді всі стрепенулися, зашуміли, посхоплювалися з місць і гучно заляпали в долоні.

— Спасибі, синку, добряче змалював ти наші поля. Все так схоже!

— Оце вірші! Течуть, як струмочок!

— А пустелю зобразив — просто чудо, наче й не пустеля!

— Диви, ні разу не загнувся, ото?! — захоплено вдарив мене ногою по нозі Різноокий.

Я теж налигнув його й сказав:

— А голос який дзвінкий, наче мідний дзвіночок, ото!!

Хтось із колгоспників підбіг до поета й накинув йому на плечі новий шовковий смугастий халат. Інший надів тюбетейку. Ще інший подарував яскраву поясну хустку. Отак! Ми з Різнооким захоплено кричали і частували один одного радісними тумаками.

Поети, видно, таки випили ті всі ящики сирих яєць — читали вірші до пізньої ночі. Але я вже не годен був уважно слухати. «Ба, як народ любить поетів, — думав я. — Це ж неймовірно! А я, дурний, в агрономи пошився — тільки прикрощів собі нажив. Он як старався, а ніхто й спасибі не сказав. Навпаки, ледве не осоромили людини через якусь там ширу… А поетові немає ніякісінького діла до шкідників.

Випив ящик яєць, прочитав віршик про степ — і тобі негайно подарують новенький халат, тюбетейку й хустку. І найголовніше, якщо зробишся поетом, ти можеш говорити-говорити, читати-читати свої вірші, і всі будуть уважно слухати. Так, звичайно, бути поетом у тисячу разів краще, ніж агрономом!»

Вечір закінчився. Я сплигнув з дерева, надів шапочку й приєднався до поетів, щоб не відстати од них.

Гостей довго вмовляли побути ще, погостювати в колгоспі. Але вони ввічливо відмовилися, розсілися по «Волгах» і рушили в дорогу.

Я поклав собі триматися ближче до головного поета — Мамарасула Балти. І поліз у його машину. Місця вільного в ній не знайшлося. Довелося сісти на коліна головному.

— Знаєш, Сайдуллб, — стурбовано сказав Мамарасул Балта, марно намагаючись поворухнути ногами. — Останнім часом навіть моя власна вага стала аж надто важка. От зараз, наприклад, під кінець дня, у мені наче прибавилося ще кілограмів сорок-п'ятдесят, не менше.

Я пожалів поета, тихенько встав і витягся на колінах усіх трьох поетів, що сиділи на задньому сидінні.

Машина птахом летіла по гладенькій дорозі. Я довго слухав не зовсім зрозумілі розмови поетів і непомітно заснув. Інколи, прокидаючись, я чув дивні слова: «Інверсія, асонанс, підрядники, гонорар,