Мільйонери з порожніми кишенями - Поль Берна
— Ну? — прохопився Смішко, що чатував на порозі.
Хлопці обтрусилися її увійшли до каземату. Ватага збилася гуртом у цій вогкій глибці — всі репетували одне поперед одного, як вивід лисенят. А Рудик, не кажучи й слова, повільно витяг банкноту. Її передавали з рук до рук серед побожної тиші.
— Бачите! — тріумфуючи гукнув Шарлюн. — А ви не вірили… Якщо кожен докладе рук — у нас буде купа грошей!
Рибалки-торгівці стояли впрілі, запилюжені, розхристані — аж жаль брав дивитися.
— Купили б собі хоч морозива в італійця на набережній, — співчутливо мовив Шарлюн.
— Ми не посміли, — щиро признався Рудик. — Це ж могіканські гроші, священні…
Вихопившися з його вуст, ці слова взяли всіх за душу. Рудик був приймак убогого бляхаря, що мандрував по окрузі старенькою машиною на три колеса. Хлопець жив у Порт-Біу з ласки добрих людей — місяців два у Джакоміні, два — у Вьє, два — у Каньолів або ще в когось, і всюди його жаліли й любили, — бо він був напрочуд лагідної вдачі. Вряди-годи, скучивши за своїм Рудиком, у містечко навідувався бляхар; тижнів зо два він лагодив, лудив, лютував каструлі та інше начиння, аби віддячити людям за їхню добрість, а тоді знову щезав так само несподівано, як і з'являвся.
Зозулик добув купленого на власні гроші записника. Першу сторінку вже до решти списано. Сюди занотовано п'ятсот шістдесят франків, що їх зібрали позавчора, і опріч того, дрібні даяння, що їх офірував хто тільки міг — бо ж кожен член ватаги мав за справу честі збагатити фонд допомоги могіканам.
— Норін ще нічого не дала, — безжально звістив скарбник.
Всі глянули на Норін. Вона зачервонілась, як вишня, й урочисто простягла свою лепту: стовпчик монет, завинених у жовтий папір.
— Одна дама дала мені сто франків за те, що я віднесла їй до пральні валізу з білизною. Оце й усе, що мені пощастило заробити…
Усі мовчали. Шарлюн дивився на неї широкими очима. Норін наївно додала:
— Я розміняла папірця на монети по сто су: стало куди більше грошей!
— Ну й дурепа! — вигукнув Тітен-солодкі-очка.
Всі зашикали на безсердного Тітена. Міке оступилася за дітлашню:
— Вони ж іще малі — що там з них візьмеш, — мовила вона лагідно. — Нема чого їх рівняти до нас: адже їм ще зовсім бракує досвіду…
— Чом би не вирядити їх завтра вранці під церкву? Саме буде недільна служба, — бевкнув Смішко. — От побачите — за десять хвилин кожен набере по тисячі франків!
Обурені діти зашикали й на нього. Зозулик занотував сто франків, що їх дала Норін.
— Полічи тепер усе! — нетерпляче мовив Шарлюн.
_ Генеральний скарбник підбив рахунок, тричі звірився, тоді повагом обернувся до приятелів:
— Сім тисяч вісімсот п'ятдесят франків! — урочисто вигукнув він, запихаючи гроші до старої гумової тавлинки. Наступного разу я прийду з торбою…
Всі мовчали. Така величезна сума приголомшила акціонерів — вони зорили одне на одного, похитуючи головами. Крізь стрільниці й діри до каземату заглядали промені призахідного сонця й повівав бриз, оживляючи це підземелля Алі-Баби, де замість одинадцяти розбійників зібралися одинадцятеро дітей, що полюбляли веселі розваги, але водночас мали щире й шляхетне серце.
— Чого тільки не купиш на такі гроші! — захоплено вигукнула Сандрін.
— Поки що нема від чого туманіти, — стенув плечима Шарлюн. — Це дрібничка порівняно з тим, що ми мусимо назбирати до кінця липня… Я розпитався в мосьє Пастуреля та діда Кадюса, й вони пояснили, що коли могікани не полагодять як слід своїх хатин, Аморетті вижене їх звідціля, і їм ніде буде прихилити голову… Невже ми байдуже дивитимемось, як кривдять цих старих, що зроду не зробили нікому жодного зла, — наших друзів-могікан?
— Ні! — загукали всі.
— Тоді здобудьмо мільйон, якого їм бракує! Маємо ще тридцять сім днів…
— Мільйон! — вжахнувся Янгол.
— Аякже! І коли гарненько взятися — здобути мільйон буде не важче, аніж зібрати вісім тисяч франків за три дні, як ми вже зробили.
— Ну, то ти занадто сягнув! — пробурчав ледаркуватий зроду Тітен-солодкі-очка.
— Анітрохи! Глянь лиш, скільки грошей здобули Рудик і Фріске. Коли їм щаститиме так щодня, — нам тільки й лишиться, що байдики бити…
Весь гурт вибухнув сміхом, глянувши на розгублені обличчя героїв дня. Збентежений Рудик кинувся в оборону:
— Отакої! Невже ви гадаєте, що я сам один здобуватиму той мільйон?
— Та ні! Я гадаю, кожен з нас повинен робити те, до чого має хист, кожен повинен внести до спільної скарбниці свою частку. Навіть Янгол, хоч, звісно, він зірок із неба не здіймає…
І знову всі засміялися. Шарлюн завше вмів підбадьорити ватагу, збудити у всіх завзяття. Так, вони щиро прагнули до своєї мети, але найбільше пишалися з того, що прокладають до неї свою власну путь, нову й незвичайну.
— А тим часом, — вів далі Шарлюн, — тільки Рудик і Фріске гідно впорались із своїм завданням. Що ж до решти — кожен із нас сам по собі коштує не дорожче за кіло старої солонини, і я теж! Годі нам уже тертися та м'ятися…
Ватага засміялася знову. Лиш один Зозулик образився й почав боронити свою честь, — хоча це, як згодом ми побачимо, коштувало йому дуже дорого.
— Пхе! — кинув він спогорда. — Я, в кожному разі, вартий більше, аніж кусень м'яса! У мене є давня марка, що вважається унікальною, — в останньому каталозі її оцінено у вісімдесят тисяч франків. І ця марка належить мені й тільки мені…
Запала мертва тиша. Аж ось Шарлюн кинув на Зозулика лукавим оком — достоту наче кіт, що вгледів забутий горщик із сметаною.
— Ти диви! Оце так Зозулик! — гукнув він, ляснувши хлопця
