Домбі і син - Чарльз Діккенс

ШУКАННЯ ЛЮБЛЯЧОГО СЕРЦЯ

Сер Барнет і леді Скетлс, дуже милі люди, мешкали на віллі у Фулгемі над Темзою. Резиденція ця на час веслових перегонів не мала собі рівних у світі, але в інші часи відзначалася певними дрібними невигодами, серед яких можна назвати періодичне проникнення річки у вітальню і паралельне зникнення моріжка та кущів перед будинком.

Значущість власної особи сер Барнет Скетлс засвідчував головним чином з допомогою старовинної золотої табакерки й величезного шовкового носовичка, якого він вельми імпозантно видобував з кишені, наче стяг, і яким користувався тільки обіруч. Метою життя сера Барнета було постійне розширення кола своїх знайомих. Як і хвильки від каменя, що шубовснув у воду (хай це порівняння не уйме честі такому достойному джентльменові), коло довкруг сера Барнета повинно було, за природою речей, розширюватися все далі й далі, поки ставало місця. Чи, як і звук у повітрі, хвилі якого, згідно з твердженням одного геніального філософа сучасності, можуть вічно подорожувати в неосяжності простору, так і сера Барнета ніщо в світі, крім переступу власних моральних засад, не могло стримати на його шляху пізнання соціальної системи.

Найбільше любив сер Барнет знайомити людей між собою. Робив він це просто так, ради приємності, а разом з тим просувався і сам до своєї мети. Надибавши, приміром, якогось новачка або провінціала й затягши його до своєї гостинної вілли, сер Барнет наступного ж ранку питався в нього: «Чи не хотіли б ви, любий сер, познайомитися з ким-небудь? З ким ви бажали б зустрітися? Хто вас цікавить — письменники, малярі, різьбярі, чи хто інший?» Скажімо, клієнт його висловлював таке бажання і називав ім’я особи, з якою сер Барнет знався не ближче, ніж із Птолемеєм Великим. Сер Барнет казав, що нема нічого легше, бо він знає ту особу якнайкраще, і зараз же виряджався до вказаної особи, залишав їй візитну картку й коротеньку, записку приблизно такого змісту: «Шановний сер… одна з невигод вашого високого становища… мій знайомий і гість природно прагне… леді Скетлс і я поділяємо його, приєднуємось… віримо, що геній стоїть понад усякі церемонії, і сподіваємось, що зробите нам надзвичайну приємність…» і так далі, і так далі. В такий спосіб він хапав двох зайців мертвою хваткою.

На другий же день по приїзді Флоренс сер Барнет, пустивши в обіг табакерку і стяг, поставив своє звичайне запитання і їй. Подякувавши йому й кажучи, що не знає, з ким би вона хотіла зустрітися, Флоренс, природна річ, з болем у серці подумала про бідолашного Уолтера. А коли сер Барнет, наполегливий у своїх добрих намірах, спитав: «Дорогенька міс Домбі, невже вам не приходить на думку жодна людина, з якою ваш тато — прошу передати йому найкращі вітання від нас з леді Скетлс, коли йому писатимете — бажав би вас зазнайомити?» — то, мабуть, теж природною річчю було, що голівка її похилилась, а голос затремтів, коли вона тихо промовила: «Ні».

Скетлс-молодший, що приїхав додому на канікули, вельми похнюплений, згорблений та отупілий від навчання, виразно засмутився, коли його добра мати доручила йому опікуватися Флоренс. Ще глибшою раною для душі юного Барнета було товариство доктора та місіс Блімбер, запрошених під батьківські крокви, хоч цей молодий джентльмен неодноразово зичив їм проведення канікул на мурах Ієрихону.

— А ви, докторе Блімбер? У вас є хтось на думці? — удався сер Барнет Скетлс до цього джентльмена.

— Ви вельми люб’язні, сер Барнете, — одказав доктор Блімбер. — Мені важко вказати на когось конкретно. Я люблю знайомитися з людьми взагалі. Як каже Теренцій? Кожен, хто батько синові, цікавий мені.

— А місіс Блімбер має бажання побачити якусь видатну особу? — ввічливо звідався сер Барнет.

Місіс Блімбер, привітно всміхнувшись і хитнувш своїм блакитним капелюшком, відповіла, що вона потурбувала би сера Барнета, якби той міг познайомити її з Ціцероном. Але що таке знайомство неможливе, а вона вже має честь приятелювати з ним самим та його любою дружиною, які довірили їй та її чоловікові свого сина (тут можна було помітити, що юний Барнет поморщився), то вона більшого й не просить.

Отже, сер Барнет мусив був поки що задовольнитися тільки їхнім товариством. Флоренс же раділа з цього, бо мала свою ціль, яку взяла собі до серця — дорожчу й важливішу для неї за будь-які інші інтереси.

В господі Скетлсів жило кілька дітей — дітей, що мали батьків та матерів і були з ними такі ж щасливі та веселі, як ті рум’яні дівчатка в Лондоні; дітей, що не мали стриму для своєї любові й могли любити відверто. Флоренс хотіла розгадати їхній секрет, хотіла зрозуміти, чого саме їй бракує, у чому полягає те просте мистецтво, якого їй слід навчитися, щоб показати батькові, як вона його любить, і здобути собі його любов.

Не один день спостерігала вона за цими дітьми. Не одного раннього ранку вставала разом із сонцем у його розкішній красі, коли всі ще спали, і, прогулюючись берегом ріки, дивилася на вікна їхніх кімнат та уявляла собі їх, сплячих, оточених такою ласкою і любов’ю. В такі хвилини Флоренс почувалася більш самотньою, ніж у цілковитій самотині свого великого дому, а інколи навіть думала, що там їй було краще, ніж тут, що їй далеко простіше ховатися від людей, аніж спілкуватися з ровесниками і бачити, наскільки вона не схожа на них усіх. Та все ж сумлінність учениці не давала їй утекти від людей, і хоч кожна сторіночка, перегорнена в цьому нелегкому підручнику, торкала її за живе, Флоренс уперто, з терплячою надією, шукала тих знань, яких прагла здобути.

Так, — але як їх здобути? Як пізнати радість уже добутого знання? Тут були інші доньки інших батьків, які, і прокидаючись уранці, і лягаючи спати увечері, вже добре знали, що воно таке — любов батьківського серця, їм не треба було переборювати відразу, боятися байдужості, розхмарювати насуплене чоло. Коли підводився ранок і вікна, одне за одним, відчинялися, коли на квітах і траві починала підсихати роса, а моріжок виповнювало тупотіння дитячих ніг, Флоренс, розглядаючись по цих ясних обличчях, думала —