Домбі і син - Чарльз Діккенс
Жодна казкова оселя, схована в самісінькій гущі пралісу, не вразила б уяву своїм запустінням й самітництвом так, як вражає кам’яниця її батька в усій її непривабливій реальності, коли вона темною хмарою нависала над вулицею — і ввечері, як по сусідству всі вікна світилися, а вона зяяла чорними прогалинами, і вдень, коли на її завжди непривітне обличчя лягала насуплена тінь.
Перед брамою цього палацу не було пари драконів на чатах, що в казках та легендах завжди сторожать безвинно кривджених бранців, зате обабіч маски над дверима, яка, злостиво викрививши тонкі губи, пильно стежила за кожним, хто входив, вилося якесь моторошне плетиво з іржавого заліза — подоба арки, обвитої навік заціпенілою лозою, що паростилася зубцями та гвинтами і підтримувала, по одному з кожного боку, зловісного вигляду свічкогаси, що наче промовляли: «Позбудься світла всяк, хто увіходить!» На порталі цього дому не було ніяких чаклунських знаків, але дім віднедавна мав такий запущений вигляд, що хлопчаки помалювали крейдою поручні, бруківку і надто — бічну стіну за рогом, рисували чортиків на воротах стайні, а подеколи, на зло Тавлінсону, що ганяв їх звідти, — і його портрети — з вухами, що стирчали вбік з-під капелюха. На підступах до будинку будь-який шум завмирав. Духовий оркестрик, що раз на тиждень, уранці, приходив на їхню вулицю, ніколи ані звуком не озвався під цими вікнами; та й узагалі всі ці скоморохи — навіть убога, недоумкувата катеринка разом з дурнуватою парою механічних танцюристів, що крутили вальса, то вискакуючи, то знову ховаючись за розсувними дверцятами, — всі вони одностайно оминали будинок, цурались його, мов якогось пропащого місця.
Чари, що обплутували будинок, мали в собі мертвотну силу — не те що звичайні чари, які лише присипляють, і потім зачарована оселя прокидається такою ж, як і була.
Всередині все мовчки вказувало на. гнітючий занепад і руїну. Портьєри на дверях втратили первісну форму й складки, обвисли, немов важкі надгробні покрівці. Звалені в купи й понакривані меблі позіщулювались, наче всіма забуті в’язні, й непомітно старіли. Дзеркала, мовби від подиху років, зайшли туманцем. Візерунки на килимах злиняли, стали нечіткі й розпливчасті, як і пам’ять про різні дрібні події давніх років. Мостини сходів, вряди-годи здригаючись під чиєюсь стопою, тряслися й скрипіли. Забуті в замках ключі їла іржа. На стіни кинулася мокрота, і де на стіні повиступали вологі плями, там картини мовби сховалися, зрослися з нею. В комірчинах зачаїлася пліснява. Кутки підвалів обростали цвіллю. Пилюки назбирувалось дедалі більше, не знати як і звідки; щодня десь бралися молі, павуки і шашелі. Коли-не-коли під сходами, а чи в котрійсь із горішніх кімнат хтось надибував цікавого таргана, що сидів як укопаний, начеб сам дивувався, звідки він тут. Уночі по той бік панельної обшивки в темних штольнях, які вони самі й прорили, товклися й пищали щурі.
При боязкому, невиразному денному світлі, що пробивалось крізь зачинені віконниці, ці похмурі, розкішно обставлені кімнати скидалися на покої якогось зачарованого палацу. Тут золочені леви крадькома виставляли з-під чохлів потьмянілі від часу лапи; тут з-під покривал, морозячи шкіру, випинались заковані в мармур риси чиїхось голів на постаментах; тут ніколи не ходили годинники або, випадково заведені, показували не той час і вибивали якісь несусвітні години, відсутні на циферблаті; тут ні з того ні з сього подзенькували канделябри і полохали сильніше, ніж дзвін на сполох, — а між усіма цими речами й між примарними купами інших, у саванах і ковпаках, бродили приглушені звуки й тихий протяг, і набирали ледь зримих обрисів привидіння. Та, крім усього цього, були тут великі сходи, на які так рідко ступала нога господаря дому і по яких його дитинча попростувало до Неба. Були ще й інші сходи та переходи, якими ніхто не ходив цілими тижнями; були дві замкнені кімнати, що мали причетність до покійних уже членів родини і до розмов про них, що велися пошепки; а ще була тут — й не знала цього тільки Флоренс — одна добра душа, що блукала у цім повному смутку безлюдді й уміла вділити всьому неживому крихту живого людського інтересу й тепла.
Бо Флоренс жила сама у покинутому домі, і дні минали за днями, а вона все жила сама, й тільки безликі стіни дивились на неї невидющим оком, немовби хотіли, як Горгона, обернути її молодість та вроду на камінь.
На даху й між камінням фундаменту починала рости трава. З-під країв підвіконь вибивався мох. В димарях обвалювалася глина, бо в камінах не палили. У двох дерев із закуреними стовбурами повсихали верхівки і сухих гілок було більше, ніж листя. Ввесь будинок з білого став жовтий, потім чорний і, відколи померла його безталанна господиня, потроху обернувся в темну пляму на довгій, одноманітній вулиці.
Але Флоренс квітнула тут, наче красуня дочка казкового короля. Єдиним її товариством були книжки, музика та вчителі, — якщо не рахувати, звісно, Сюзанни Ніппер та Діогена. Перша, прислухаючись до лекцій своєї юної панни, і сама стала цілком вченою особою, а другий, полагіднівши чи не під тим же впливом, цілі літні ранки просиджував з головою на підвіконні, час від часу мирно заплющуючи й розплющуючи очі, і лише інколи витягував шию за якимсь галасливим псом, що не вгаваючи брехав з переїжджого воза, чи, роздрочений раптом мимовільною згадкою про можливо близького ворога, кидався до дверей і, знявши там оглушливий шум, з притаманною йому кумедною статечністю трухцем повертався до вікна й знову клав голову на підвіконня з таким виглядом, наче виконав якісь громадські роботи.
Отак і жила Флоренс у цьому домі-пустці в колі своїх невинних занять та думок, і ніщо тут їй не вадило. Тепер вона могла вільно зайти до кабінету батька, думати там про нього й линути до нього люблячим серцем, не боячись, що її відштовхнуть. Вона могла вільно дивитися тут на все, що оточувало батька в його журбі, могла примоститись обіч його крісла, певна, що її не налякає погляд, який вона так добре пам’ятала. Тепер вона могла робити батькові маленькі послуги, приводячи все до ладу в його кімнаті, ставити букетики на його стіл і, коли ті в’янули, так його й не дочекавшись, заміняти їх свіжими, могла кожного дня щось робити для нього, залишаючи боязкі сліди
