Сонячна магія - Андрій Левицький

до Зубастика. Тепер перед очима була тільки сторінка з великими літерами, що складалися в одне слово: «КІНЕЦЬ». Сторінка стала великою, як засніжене поле біля Кривого лісу, потім — як гори, як увесь світ… Зала на вершині Голки зникла, ревіння Машини стихло.

Зубастика пронизували нитки магії, якою наповнив свою книгу Каштелян. Увесь світ складався з магії — адже цей світ і був книгою, закопаною Каштеляном у пустелі на вершині бархану.

Спальні більше не було, не було Голки, не стало гір, взагалі все зникло — навколо, скільки сягало око, тягнувся тільки жовтогарячий простір, наповнений магічними нитками. Стишено шепотіло вже з іншого світу, зі світу вічної чорноти:

— Полагодь. Ти ж умієш лагодити. Адже ти — моє найкраще ремонтне заклинання!

Розділ останній
Перегортаючи сторінку

Ні, все було на місці: і спальня у вушку Голки, і сама Голка, і гори, і Кривій ліс. Але тепер усе це залишилося далеко внизу. Геб піднявся над сюжетом книги, над розказаною в ній історією; його оточували міріади золотавих ниток, які Каштелян протягнув, коли писав її. Він потрапив у найважливіше місце Зубастика, у кінцівку книги.

Звідси відкривалася вся книга. Геб бачив усі думки та ідеї Каштеляна, всі заклинання, які він створював і записував…

Він бачив людину зі світлою кучерявенькою бородою. Стискаючи в руці перо, світлобородий схилився над столом, де лежала книга в жовтогарячій обкладинці.

Він бачив іншу людину, чорнобороду, яка одночасно створювала свою книгу.

Вони були друзями. Вони обмінювалися задумами й допомагали один одному, вони створювали нові заклинання, писали свої книги й ставали могутнішими…

Але Бардо Тодол заздрив. Він знав, що Каштелян талановитіший, що він уміє створювати сильніші й тонші заклинання.

Він знав, що «Зубастик» кращий і цікавіший за «Бардо Тодола».

Він вирішив позбутися друга й найняв убивць.

Каштелян ледве уник загибелі. Там, де жили маги, йому ніде було сховатися. І тоді він зник у магічному світі своєї книги, населеної створеними ним заклинаннями.

Разом із Каштеляном вирушив у мандри його помічник, ельф, що згодом став ще одним персонажем жовтогарячої книги.

Заздрість і далі палила Бардо. Ворог зник, але не загинув. Бардо Тодол шукав його й не міг знайти. Він шукав довго і зрештою випадково помітив, що з бархану неподалік від Цукату почало бити джерело золотавої магії. Тодол вирушив туди, розкопав бархан і побачив розкриту книгу, в яку було ввіткнуто срібну голку з вкрапленнями магрилу.

По магриловой голці Бардо Тодол проник у світ Зубастика.

Всередині цього світу жили створені Каштеляном заклинання. Адже заклинання — надто складна штука, щоб залишатися простими літерами на папері. Вони не просто почувалися живими — вони й були живі. І підкоряючись закладеному в них прагненню, на сторінках книги вони оживали, ставали людьми, ельфами, гномами.

Через магрилову голку Бардо Тодол проник у жовтогарячий світ. Він огледівся і зрозумів, як вибагливо й тонко налаштовано його. Усе продумано, все тече за своїми законами — законами магії. Тодол розібрався, що до чого і знайшов свого ворога, але знищувати його не зважився, адже невідомо, як вплинула б смерть автора на цей світ. Зубастик міг існувати далі й без нього, а міг зруйнуватися як оком змигнути. Ні, Тодол помстився тонше, вигадливіше. Він впустив у жовтогарячу книгу злостиві заклинання, що прибрали подобу гномів, і з їхньою допомогою побудував Дорогу. Незабаром Тодол виявив, що ворог знає про Голку й навіть відвідав її, але поки він не здогадується, що Тодол тут. І Бардо приспав Каштеляна, котрий ніяк не очікував нападу всередині власної книги.

Дорогоцінною Дорогою зусібіч до Голки, у вушку якої оселився Тодол, звозили магію, талант Каштеляна, без якого світ Зубастика почав умирати. Він блід, стискався, з кожним роком у ньому ставало дедалі холодніше. Отриману магію Бардо згодовував своїй чорній книзі. Його книга росла, міцніла. Не всі чаропльоти можуть дати своїм заклинанням стільки сили, щоб ті ожили, потрібно з великою любов’ю плести чари, щоб вони почали жити. Книга Тодола була мертва — як зомбі. Вона насичувалася чужими заклинаннями, змінювала їх і перетворювала на свої. Золотава магія темніла, стаючи частиною протосвіту.

Зрештою книга «Бардо Тодол» вирішила, що настав час позбутися того, хто її написав.

* * *

Магічна піна піднялася вже до пояса, і одноокого старого віднесло до гранітних постаментів. Він рушив уперед, насилу переборюючи зустрічний потік, прагнучи швидше дістатися до книги в жовтогарячій обкладинці, розтоптати її та проковтнути уривки, що залишилися, коли з потоку золотавих міхурів і піни виникла чиясь голова.

Світле волосся, кучерявенька борода, обличчя, вкрите жовтогарячим ластовинням. Якусь мить чорнобородому здавалося, що він бачить усього лише книгу… Але по тому перед ним на весь зріст піднявся його ворог. Жменями зачерпуючи золотаву піну, він почав запихати її до рота. Угорі ліворуч там бракувало одного зуба.

— ТИ? — запитав чорнобородий.

— Я, — сказав старий, в’їдливо посміхаючись.

— НІ, ТИ В МЕНІ.