Таємничий острів - Жюль Верн
Сайрес Сміт і його супутники приголомшено дивилися на це диво природи. Тільки Топ, на якого дика краса місцевості не справляла враження, голосно гавкав, будячи серед базальтових скель тисячоголосу луну.
Інженер навіть зауважив, що в його гавканні було щось дивне – саме так він гавкав, бігаючи навколо колодязної ляди в Гранітному Палаці.
– Пристаньмо до берега, – звелів Сайрес Сміт.
І «Бонавентур» підійшов, наскільки міг, до берегових скель. Можливо, там знайдеться вартий дослідження грот? Але Сайрес Сміт не побачив ні печери, ні заглиблення, де могла б сховатися жива істота, бо високі хвилі заливали підніжжя скель. Незабаром Топ замовк, і бот рушив далі, пливучи за кілька кабельтових від берега.
Північно-західне узбережжя було пологе і піщане; подекуди над уже оглянутою колоністами болотистою низовиною здіймалися самотні хирляві деревця, та, на відміну від дикої, щойно баченої пустелі, його оживляли тисячі водоплавних птахів.
Увечері «Бонавентур» кинув якір у якійсь бухточці, причаливши аж до берега, – так у ній було глибоко. Ця ніч теж минула спокійно, бо вітер, так би мовити, закляк з останнім промінням сонця і піднявся знову лише на світанку. Зійти на берег було легко, і, визнані найкращими мисливцями колонії, Герберт та Гедеон Спілет із самого ранку вирушили на полювання, а за дві години повернулися з низками качок і куликів. Топ творив дива, і завдяки його старанню й спритності мисливці не втратили жодного підстреленого птаха.
О восьмій ранку «Бонавентур» знявся з якоря і під ходовим вітром, що помітно дужчав, швидко поплив до мису Північна Щелепа.
– Загалом я не здивувався б, якби тепер повіяв сильний західний вітер. Учора ввечері на заході небо було аж бурякове, та й «баранці» на хвилях не провіщають нічого доброго, а вранці в небі з’явилися ще й «котячі хвости», – сказав Пенкроф.
«Котячими хвостами» називають довгасті хмари у зеніті неба, що скидаються на легкі пасма вати й летять не нижче п’яти тисяч футів над рівнем моря; вони завжди провіщають бурю.
– У такому разі, – мовив Сайрес Сміт, – поставмо всі вітрила і мчімо до Акулячої затоки. Гадаю, там «Бонавентур» буде в безпеці.
– Авжеж, там таки буде безпечно, – згодився Пенкроф. – Крім того, весь північний берег узявся нудними дюнами – і дивитись ні на що!
– А в Акулячій затоці, – додав Сайрес Сміт, – хотілося б не тільки перебути ніч, а й провести завтра цілий день, – затока варта того, щоб її добре вивчити.
– Все одно нам, мабуть, доведеться там сидіти, – відповів Пенкроф. – Гляньте, як на заході насупилося небо!
– Хоч би там що, – озвався журналіст, – а цей вітер нам поможе швидше допливти до Північної Щелепи.
– Звісно, вітер добрий, – відповів моряк, – але щоб увійти в затоку, доведеться маневрувати, а я, не знаючи там дна, волів би робити це при денному світлі, а не в сутінках…
– Судячи з того, що ми бачили на півдні Акулячої затоки, дно там має бути всіяне рифами, – зауважив Герберт.
– Робіть, як знаєте, Пенкрофе, – мовив Сайрес Сміт. – Ми покладаємось на вас.
– Не турбуйтеся, пане Сайресе, – відповів моряк, – без потреби я не піду на ризик. Я радше волів би дістати ножа в бік, аніж пробоїну в нутро «Бонавентура»!
«Нутром» Пенкроф називав підводну частину бота, бо дорожив ним більше, ніж своїм життям.
– Котра година? – запитав Пенкроф.
– Десята, – відповів Гедеон Спілет.
– А яка відстань до мису, пане Сайресе?
– Миль п’ятнадцять, – відповів інженер.
– Отже, через години дві з половиною, між полуднем і першою, – сказав моряк, – ми вийдемо на траверз мису. На біду, це час відпливу, й нам напевне буде важко увійти в затоку проти течії й вітру.
– Тим більше, – сказав Герберт, – що сьогодні місяць уповні, а припливи і відпливи у квітні завжди найвищі.
– Скажіть, Пенкрофе, чи не можна зачекати кінця відпливу на якорі край мису? – запитав Сайрес Сміт.
– Та що ви, пане Сміт! – вигукнув моряк. – Стати на якір біля берега, коли наближається буря?! Ви що-небудь собі думаєте, пане Сайресе? Це все одно, що самохіть піти на дно!
– Що ж тоді робити?
– Протриматися в морі до припливу, тобто десь до сьомої вечора, і, якщо не буде надто темно, спробувати увійти в затоку. В іншому випадку ляжемо на ніч у дрейф і спробуємо пройти в затоку на світанку.
– Я вам уже сказав, Пенкрофе, – повторив Сайрес Сміт, – робіть, як знаєте. Ми покладаємось на вас.
– Ех! – вигукнув Пенкроф. – Був би на березі хоч один маяк! Наскільки легше стало б морякам!
– Атож! – відповів Герберт. – Та цього разу на березі немає здогадливого інженера, який знову розвів би вогнище, аби допомогти нам втрапити у порт!
– А й справді, любий Сайресе, – сказав Гедеон Cпілет, – ми вам досі не подякували; та, щиро кажучи, якби вам не спало на думку розвести вогнище, ми б ніколи не втрапили на острів!
– Яке вогнище?.. – перепитав Сайрес Сміт, здивований словами журналіста.
– Йдеться, пане Сайресе, про те, – відповів Пенкроф, – що, повертаючись додому, ми опинились у великій скруті на борту «Бонавентура». І напевне минули б острів, якби ви не розвели вогнище на майданчику над Гранітним Палацом у ніч із дев’ятнадцятого на двадцяте жовтня.
– Атож, атож… – розгублено притакнув інженер, – то була справді дуже слушна думка…
– А тепер, – додав моряк, – нікому зробити нам цю послугу, – хіба Айртон додумається…
– Таки нікому, – погодився інженер.
Через кілька хвилин, знайшовши на носі бота Гедеона Спілета, інженер шепнув йому на вухо:
– Якщо є на цьому світі щось абсолютно вірогідне, дорогий Спілете, то це те, що в ніч із дев’ятнадцятого на двадцяте жовтня я не розводив ніякісінького вогнища ні на плоскогір’ї над Гранітним Палацом, ні будь-де на острові!..
Розділ XX
Ніч у морі. Акуляча затока. Зізнання. Підготовка до зимівлі. Люті морози. Колоністи працюють дома. Через шість місяців. Фотокартка. Несподівана пригода.
Обставини склалися саме так, як передбачав Пенкроф – інстинкт моряка не обманув
