Хто найбільший? - чеченська казка

Один велетенський віл блукав міжгір’ям. Усю траву довкола себе поїв, усю воду випив та й став озиратися, потрави та питва шукаючи. А обабіч височіли гори: що одна висока, а друга ще вища. Запримітить віл на сьомій горі траву, потягнеться і дістане її. Потім захоче попити, повернеться, потягнеться через вісім гір і нап’ється водиці з річки.

Аж ось над міжгір’ям орел летить. Літав він, літав та й упав каменюкою на вола. Вхопив він вола кігтями, знявся вгору і зник за хмарами. Довго літав орел, усе видивлявся, куди б його сісти зі своєю здобиччю.

Аж побачив унизу великого цапа. Спустився він цапові на роги, з’їв вола, а хребет кинув убік. І влучив ним в око чабанові, що сидів неподалік. Але чабан тільки трохи очима покліпав.

Увечері, повертаючись із отарою додому, відчув чабан, що в око йому щось попало. Прийшов додому та й каже матері:

– Щось мені в око влетіло. Вийми, мамо, будь ласкава!

Побачила мати в оці волячий хребет. Схопилася за нього обома руками, тягла, тягла, а витягти – ніяк!

– Велика кістка, сама я її не витягну,– сказала мати і покликала на допомогу сусіда.

Прийшов сусід. Узялися вони тягти удвох, але й обом несила. Підійшли й ще люди, стали всі гуртом тягти – і знов без пуття...

Аул, де жив чабан, був великий. Збіглося до чабана багацько люду, навіть старі й малі. Прив’язали до хребта мотузки та й потягли! Тягли, тягли – й таки витягли хребет з ока! Зраділи мешканці аулу, що врятували чабана, а на волячому хребті надумали хати свої побудувати. Як намислили – так і зробили. Збудували нові хати та й живуть собі.

От живуть собі в нових хатах і радіють. Аж стали помічати, що їхні нові хати вночі мовби гойдаються. Джигіти, які з найсміливіших, замислилися: що за чудасія? Вийшли джигіти опівночі за аул, зачаїлися й чекають. Чекали, чекали, аж бачать: лиска біжить! Підбігла вона до волового хребта та й давай відривати рештки м’яса. Вчепиться зубами й тягне. І ото щоразу – як учепиться лисиця в кістку, то й трясе весь аул!

Наступної ночі зібралося сто двадцять п’ять джигітів; підстерегли вони лисицю та й убили. Зняли з одного її боку шкуру та й прикинули, що з того хутра геть усім односельцям – і старим, і малим! – можна пошити кожухи. Хотіли перевернути лисицю, щоб зняти й другий бік, але не змогли її зрушити з місця і розійшлися по домівках.

А вранці йшла одна бабця по воду: зирк, аж біля самої стежки лежить лисиця – один бік обідраний. Вона враз і здогадалася, що це й є та сама лиска, що її всі джигіти не змогли перевернути. Дуже здивувалася бабця й черпачком перевернула лисицю з одного боку на другий.

– Ой, яке гарне хутро в неї! З цієї половинки вийде пречудовий кожушок для мого трирічного онучка! – зраділа бабуся та й зняла з лисиці ту шкуру, що лишилася.

Прийшла додому та й нумо шити кожушок онучкові. Але на рукава й на комір хутра їй так і не вистачило.

От і скажіть тепер мені, хто з них найбільший: віл, орел, цап, чабан, лисиця, бабуся чи її трирічний онук?