Говдина пригода - чеченська казка

Колись, дуже давно, коли не було на світі не тільки нас, а й батьків та дідів наших, жив собі на одній горі чоловік на ім’я Говда. І такий Говда був дужий, що ніхто з сусідів не наважувався не те що образити його, а навіть пожартувати з ним. Через те Говда запишався й став хвалитися, що на всьому світі немає людини, дужчої за нього.

Раз похвалявся він перед своєю дружиною, удруге, а на третій раз не витримала вона та й каже:

– Даремно, чоловіче, ти хвалишся своєю силою. Чула я, що на світі є богатирі й дужчі за тебе!

Розгнівався Говда іа дружину за такі слова та й гукнув їй:

– Жінко! Споряди чоловіка в дорогу; ось об’їжджу весь світ і подивлюся, хто позмагається зі мною силою!

Спорядила дружина чоловіка в дорогу: осідлала йому коня, подала зброю, нагай. Сів Говда на коня та й поїхав, їхав він, їхав, а скільки – того й сам сказати не міг, і доїхав якось до великого міста. На околиці міста бачить двір, а в дворі біля стовпа з кільцями стоїть семеро осідланих коней. Говда поставив біля цих коней і свого скакуна, а сам подався у світлицю... Та не встиг він і десяти кроків ступити, як двері світлиці розчинилися – і вийшло звідти семеро отакенних богатирів. Один з них підійшов до Говди, підняв його на руки і, мов тріску, перекинув до другого богатиря, а той перекинув його до третього, а третій – до четвертого, і отак вони його перекидали, аж доки він опинився у руках останнього, найменшого з семи братів. Наймолодший богатир обдивився Говду з усіх боків, а потім гукнув своїм шістьом братам:

– Тепер нам годі непокоїтися, що не маємо снідання: ось воно саме прийшло до нас! Розпалюйте чимдуж вогнище, та й готуймося снідати!

На Говдине щастя, коли брати перемовлялися між собою, його побачила мати богатирів, і їй стало шкода його. Вона вибігла з саклі, вирвала Говду з рук синів і відпустила, примовляючи:

– Тікай звідси щодуху!

Говда скочив на свого коня і помчав як вітер. Швидко мчав він та ось чує: копита цокають. Озирнувся: аж це богатирі його наздоганяють, напевне ж, не захотіли лишатися голодні.

Говда страшенно злякався і став ще дужче стьобати свого коня. Проте богатирі їхали швидше за нього. Ще трохи – й кінець буде Говді!..

Аж дивиться він: іде сліпий чоловік – величезний, мов півтори. Іде собі долиною, вириває із землі великі чинари й будує з них курінь для себе.

Говда підлетів на коні до цього велетенського чоловіка та й давай просити його:

Сліпий велетень пожалів Говду, узяв та й поклав його собі за пазуху разом з конем та зброєю. А тим часом до сліпого велетня під’їхали богатирі-людожери й питають:

– Чи не їхав тут вершник?

– Та, здається, щось туди проїхало,– одказав сліпий і тицьнув рукою абикуди. Богатирі помчали в той бік і незабаром зникли за обрієм...

Після цього сліпий витяг нашого вояку-задираку з-за пазухи, поставив його собі на долоню та й питає:

– Хто ти і звідки?

Говда розповів усе: з якого він аулу, як і чому опинився тут...

Сліпий велетень дослухав його до кінця, засміявся, а далі й каже:

– Нас було семеро братів, і ми теж гадали, що таких дужих, як ми, нема в усьому світі. Ось і подалися ми, як і ти оце, мандрувати, шукати дужчих за себе. Приїхали ми в одне місто і стріли там таких велетюг, супроти яких ми були дітлахами. Велетюги половили нас і хотіли повбивати, але доки вони про це домовлялися між собою, ми скочили на своїх коней і дременули. Велетюги помчали за нами в догоню і, напевне, половили б нас, але ми, на наше щастя, помітили поперед себе у степу величезний людський череп. У цьому черепі ми й заховалися з нашими кіньми та зброєю. Тим часом домчали до черепа велетюги та й заповзялися шукати нас. Та дарма – не знайшли, бо ж ми дуже добре сховалися. Велетюги махнули рукою та й поїхали, а ми довго ще боялися визирнути і просиділи в черепі аж до обіду. А опівдні до того місця, де лежав череп, якийсь пастух пригнав свою отару. Посидів він у затінку, а коли спека спала, підвівся, оглянув череп зусебіч та й каже: «Яка гарна кістка, візьму-но її й повішу перед своїм куренем!» Узяв він той череп та й поніс у руці, мов камінчик. До самого вечора носив з собою пастух того черепа, а потім – чи обрид він йому, чи що,– тільки узяв та й пожбурив його. Череп упав на камінь і розбився на друзки, при цьому шестеро моїх братів повбивалися на смерть, а я хоч і живий лишився, та не знаю відтоді, коли день настає, а коли ніч.

Після цього сліпий велет опустив Говду на землю. Подякував Говда сліпому велетові та й помчав додому швидше, ніж олень, коли утікає від вовків. І радий був, що живий лишився, а силою своєю більше не хизувався.