Клопіт із віслюком - чеченська казка

Віслюк у Молли Несарта був найупертіший у всьому аулі.

Якось пригнав Несарт його додому, навантажив на нього мішок пшениці та й погнав до млина. У млині він стрів чимало знайомих і не постеріг за жартами та сміхом, як його пшениця змололася і як настала ніч. Спохопився Молла Несарт, заквапився додому, ледь попрощавшись із мірошником та приятелями...

Поїхали. Доки їхали по рівному, віслюка не треба було підганяти. Та ось дійшли до гори, за якою був аул,– і тут віслюк уперся. Скільки не бив його Молла Несарт палицею, віслюк не рушав з місця і квит...

– Ах ти ж, уперта худобино!!! – закричав він, охоплений люттю.– Та це ж отак я все життя з тобою простою!

Схопив він віслюка за вуха і став тягти вперед. А віслюк – назад!

– Е-е-е! – вигукнув Молла Несарт.– Теперечки я знаю, як тебе укоськати, вража худобино!

Обійшов Молла Несарт віслюка, ухопив його за хвоста й потяг назад! Еге ж! Не встиг і охнути, як віслюк умить попер і мішок, і Моллу Несарта на вершечок гори!!!

...А то якось поїхав Молла Несарт на віслюкові в ліс по хмиз. День був спекотливий, віслюк ішов поволі, Несартові стала докучати спрага. Знявши з себе бешмет, він поклав його віслюкові на спину й наказав:

– Піди до дружини, віднеси мій бешмет, а натомість принеси глек з водою.

Повернув віслюка хвостом до себе, дав йому штурхана ногою, щоб той ішов додому, а сам ліг відпочити. Ліг та й заснув...

Прокинувся Молла Несарт, коли сонце вже хилилося до вечірнього пруга. Дивиться – а віслюка й досі немає.

– От же вража тварюка! – розгнівався він.– І досі йде!

Молла Несарт підвівся й поволі пішов віслюкові навстріч.

Йде й роззирається довкола, чи не видно його сірого.

Пройшов уже більшу половину шляху, а віслюка все нема.

Та ось нарешті побачив його на зеленому моріжку: віслюк

любесенько скубав травицю.

– Так отак-то виконуєш мої накази?! – нагримав Молла Несарт на віслюка,– Ну, постривай, зараз я тобі покажу!

А сірий собі пасеться та ще й хвостом відмахується від господаревих слів.

– Ах, так ти отак?! Ти мене й слухати не хочеш! – ще дужче розлютившись, закричав Молла Несарт – і саме цієї миті уздрів, що на віслюкові немає бешмета: сірий, блукаючи по кущах, давно вже загубив його.

Зірвавши з віслюка сідло, Молла Несарт сказав погрозливо:

– Ось так! Поки не повернеш мені бешмет, доти не матимеш сідла!..

Кажуть, що вухатий не дуже за тим сідлом і плакав...

...А то якось надумав Молла Несарт поїхати на своєму впертому віслюкові до міста. Сів та й поїхав. Ось під’їхав він до базару, прив’язав віслюка до стовпа, а сам сів під навісом і попрохав дати йому піалу чаю.

Аж тут якийсь чоловік під’їхав до базару, зліз зі свого віслюка й почав прив’язувати його біля віслюка Молли Несарта.

– Не роби цього, найшановніший,– сказав йому Молла Несарт,– мій віслюк на весь аул славен своїм брикливим норовом. Щоб, бува, чого не сталося!

Чоловік у відповідь нічого не сказав і, підійшовши до Молли Несарта, сів поряд з ним.

«Певне, глухонімий»,– подумав Молла Несарт, підвівся зі свого місця й пішов до віслюка, щоб прив’язати його до іншого стовпа – од гріха подалі. Та саме цієї миті віслюк Молли Несарта так хвицнув чужака, що той тільки гигнув та й упав мертвим.

Господар віслюка підхопився з місця та й заходився лаяти Моллу Несарта.

– Але ж я тебе попередив,– відказав йому Несарт.– Отже, ти сам і винен!

Але чоловік не слухав його доказів.

– Твій віслюк,– сердито вигукнув він,– убив мого віслюка, отже, ти мусиш мені за нього заплатити!

– Диви, що вигадав,– засміявся Молла Несарт.– І не подумаю!

Тоді чоловік пішов до судді й подав йому скаргу на Моллу Несарта... Суддя тут же викликав Несарта до себе й почав його допитувати. Проте нічогісінько у відповідь не почув – Несарт мовчав. Суддя похитав головою та й каже:

– Я бачу, що цей чоловік німий – він не міг тебе попередити. Отже, провини за ним я не бачу.

Тоді позивач розсердився:

– З чого ти взяв, що він німий? Коли я під’їхав до базару, то він же сам мені й сказав, що його віслюк славен на весь аул своїм брикливим норовом. І він же казав мені, щоб я не прив’язував свого віслюка поряд з його віслюком! А ти кажеш, що він німий!

– Так чому ж ти вимагаєш із нього гроші за вбитого віслюка, якщо він тебе попереджав?! – запитав суддя,– Цей чоловік і справді ні в чому не винен.

– Істинно так,– радісно гукнув Молла Несарт,– Я йому те ж саме кажу, а він ніяк не вірить!

Так Молла Несарт довів свою правоту. Бо розумний був. Та й суддя справедливий на цей раз виявився.

Беріг свого віслюка Несарт – хоч і була ця худобина дуже норовиста...

Якось прийшов був до Молли Несарта сусід-багач. Каже:

– Дай мені на кілька годин віслюка – сіна привезти.

А віслюк у Несарта вже був старий – отож він і пожалів його дати.

– Віслюка вдома нема,– сказав Молла Несарт.

– Шкода, шкода,– мовив сусід та й пішов уже до хвіртки,– аж тут, як на гріх, віслюк у хліві почав ревти, мов труба.

– Що ж ти кажеш неправду, Молло Несарте? – з докором мовив сусід,– Адже твій віслюк у хліві!

– Ах ти ж, старий дурню, невігласе! – гукнув Молла Несарт.– Ти що ж оце – віслюкові більше віриш, аніж мені?!