Красуня Кункей - казахська казка
У бідної жінки був один-єдиний син. Пас він якось кіз і побачив у степу табун ланей. Серед них вирізнялася одна – цяткована, з золотими рогами.
Потім він знову кілька разів бачив її. Якось сказав юнак матері:
– Тричі я бачив цятковану золоторогу лань. Хочу спіймати її і відвести до хана. Чи нагородить він мене за це?
Мати відповіла:
– Якщо зумієш спіймати, хан, звичайно, нагородить тебе. Наступного дня зловив юнак цятковану золоторогу лань і
повів її до хана.
Біля палацу зустрів юнака головний візир і зажадав:
– Віддай мені лань!
– Ні! – відповів юнак.– Я віддам її тільки ханові.
Узяв хан золоторогу лань і запитує головного візира:
– Скажи, чим нагородити юнака?
– Нічого йому зараз давати не треба! – відповів головний візир. – Десь на світі є підставка для золоторогої лані. Має вона два крила – одне позолочене, друге посріблене. Стане лань на ту відставку і прикрасить увесь палац. Отож, хай спочатку юнак принесе підставку. Тоді можна буде його нагородити.
І сказав хан юнакові:
– Десь на білому світі існує підставка для золоторогої лані. Має вона два крила – одне позолочене, друге посріблене. Знайди її, і я щедро тебе винагороджу. А не знайдеш – зітну тобі голову.
Засумував юнак. Повернувся додому й розповів матері про ханів наказ.
Мати заспокоїла його:
– Не сумуй, синочку! Я сама піду шукати підставку для зо-лоторогої лані.
Ось іде мати по степу. Бачить – пасеться табун ланей, а недалеко від нього сидить якась бабуся і зашиває щілину в землі. Сіла мати поруч неї й розповіла, куди простує.
Вислухала бабуся й каже:
– Твоєму горю можна допомогти. Недалеко від міста Ми- сира живе майстер. Тільки він один робить підставки для ланей. Дай своєму синові тисячу ділла, і хай він поїде до цього майстра.
Повернулася мати додому. Розпродала кіз, найнялася робітницею до бая і зібрала тисячу ділла. Узяв юнак гроші й пішов шукати майстра, що жив недалеко від міста Мисира. Знайшов його і розказав, яку потрібно підставку для золоторогої лані.
Майстер пообіцяв:
– Я зроблю тобі таку підставку за тисячу ділла.
Віддав юнак гроші, і майстер зробив підставку. Тільки крила були у неї звичайні.
Іде юнак додому. Бачить – стоїть над шляхом високе дерево, а під деревом – дві глибокі криниці. В одній – вода золота, а в другій срібна.
Вмочив юнак одне крило в золоту воду, друге – в срібну і пішов до хана.
Поставив хан золоторогу лань на підставку. Засяяла лань так, що відразу в палаці весело стало.
Запитує хан головного візира:
– Чим же нагородити сумлінного юнака?
– Нічим, – відповів головний візир.– Він ще не достойний нагороди. Треба йому дати ще одне доручення. В далекій країні під землею росте золоте дерево. Хай він знайде його, при-
несе сюди й посадить перед палацом. Тоді можна буде йому віддячити.
І наказав хан юнакові:
– Знайди золоте дерево, що росте під землею, і посади його перед моїм палацом. Тоді я нагороджу тебе.
Пішов юнак шукати золоте дерево.
Іде він кілька днів і зустрічає на своєму шляху старого.
Запитує старий:
– Звідки ти і куди йдеш?
Розповів йому про все юнак.
Старий і каже:
– Я навчу тебе, як дістати золоте дерево. Іди прямо, поки не побачиш високу гору. Коли підійдеш ближче, зустрінеш зайця, що бігтиме з гори. Біжи за ним слідом. Він ускочить до барлогу, і ти ввійди за ним. У барлозі побачиш дві ями. Заєць сховається в ліву, а ти іди у праву. Перед тобою відкриється величезна печера. У ній сидітиме сорок розбійників. Вони захочуть убити тебе, але ти скажи їм: «Я можу в одну мить зварити обід!» Розбійники примусять тебе зварити м’ясо, а самі
наглядатимуть за тобою. Ти поклади м’ясо в казан і вдар по казану оцією залізною палицею.
Старий подав юнакові залізну палицю й веде далі:
– Уранці розбійники залишать тебе в печері самого. В темному кутку ти побачиш білу скриню. Відчини її. В ній стоятиме синя скриня. І її відчини. В скрині лежатиме загорнута в папір сіль. Посоли нею м’ясо, що вариться в казані. Коли прийдуть розбійники, нагодуй їх. Вони відразу помруть. Потім шукай у печері золоте дерево. Коли знайдеш, візьмися руками за стовбур, а ногами уприся в коріння й заплющ очі. Золоте дерево опиниться перед ханським палацом!
Розпрощався юнак із старим і пішов своїм шляхом. Підходить він до кам’яної високої гори. Бачить – з гори біжить заєць. Юнак подався слідом за ним. Утік заєць у барліг, а юнак за ним. У барлозі, як і сказав старий, було дві ями. Заєць сховався в ліву, а юнак завернув у праву. Побачив він величез-ну печеру, а в ній сорок розбійників. Розбійники захотіли вбити юнака, але він сказав їм:
– Я можу в одну мить зварити обід!
Розбійники наказали йому якомога швидше зварити м’ясо, а самі стали за ним наглядати.
Поклав юнак м’ясо в казан і вдарив по казану залізною палицею. М’ясо вмить зварилося.
Здивувалися розбійники, стали радитись між собою і вирішили не вбивати юнака.
Довго жив юнак у печері.
Якось він після обіду міцно заснув. І бачить уві сні старого, який подарував йому залізну палицю.
Старий посварився пальцем і сказав:
– Наївся м’яса й забув про все!
Злякався юнак, прокинувся. Згадався йому ханів наказ.
Почав юнак шукати в печері білу скриню. Знайшов її в най- темнішому кутку. Відчинив її і побачив у ній синю скриню. Відчинив юнак синю скриню. На дні її лежав паперовий пакунок. Розгорнув папір, а в ньому – сіль.
Зачинив юнак скриню, висипав сіль у казан та й чекає на розбійників.
Ось прийшли вони, сіли за стіл і кажуть:
– Подавай м’ясо!
Подав юнак. Наїлися вони та й померли усі.
Почав тоді юнак обдивлятися усі кутки печери і знайшов у найпотаємнішому місці золоте дерево.
Ухопивсь юнак руками за стовбур, а ногами вперся в коріння й заплющив очі.
Скільки минуло часу – невідомо.
Та коли розплющив юнак очі, – побачив себе в саду перед ханським палацом. В промінні сонця палахкотіло золоте дерево.
Прокинувся вранці хан. Підійшов до віконця й бачить – у саду росте золоте дерево.
Зрадів він, кличе візирів і запитує:
– Чим же мені нагородити юнака?
А візири від заздрощів аж позеленіли. Тоді надумали вони звести зі світу юнака – вирядити його туди, звідки немає назад вороття.
Ось головний візир і каже:
– Володарю! Тобі вже багато років, а дітей у тебе нема, В далекому ханстві під самісіньким сонцем живе красуня Кункей. Вона може народити тобі спадкоємця. Пошли юнака, хай привезе він красуню. Якщо виконає цей наказ, тоді можна буде його щедро винагородити.
І вирядив хан юнака в далеке ханство шукати красуню Кункей, яка живе під самісіньким сонцем.
Пішов юнак своїм шляхом і зустрівся невдовзі він з велетнем.
Стоїть велетень, горою бавиться. Запитує він юнака:
– Хто ти, куди йдеш і звідки?
Розповів юнак. Вислухав велетень, а тоді й каже:
– Коли ти шукаєш красуню Кункей, яка живе під самісіньким сонцем, то я піду з тобою!
І пішли вони далі разом.
Ідуть вони, ідуть і бачать джигіта, що лежить на землі.
– Що ти робиш? – запитує юнак.
– Я слухаю, чи не йде юнак, який шукає красуню Кунке У мене такі вуха, що я почую будь-який шерех на землі чи під землею.
Ходімо з нами. Це я шукаю красуню Кункей!
Почимчикували втрьох. Зустрівся їм велетень з надзвичай надутими щоками. У роті в нього було двоє озер води.
Запитує юнак:
– Що ти робиш?
Відповідає велетень:
– Я чекаю юнака, який шукає красуню Кункей, що живе під самісіньким сонцем. Коли він прийде, я піду з ним.
– Я шукаю красуню Кункей! – сказав юнак.
І пішли вони далі вчотирьох.
Невдовзі зустріли скороходця. До кожної ноги його було прив’язано по скелі. Але все одно він біг дуже швидко.
Юнак спитав:
– Куди ти поспішаєш?
Скороходець відповів:
– Я біжу назустріч юнакові, який шукає красуню Кункей, що живе під самісіньким сонцем.
– Тоді ходімо з нами! –
мовив юнак.– Я шукаю красуню Кункей.
І пішли вони далі вп’ятьох. Дорогою трапилася їм крилата мурашка. Вона ніяк не могла вибратися з ями зі своїми малюками.
Юнак допоміг їй, і мурашка сказала:
– Ти врятував нас од смерті. Я ніколи цього не забуду. Якщо тебе спіткає лихо, запали моє крильце, я прийду й допоможу тобі.
Відірвала мурашка одне крильце і подала його юнакові. І пішли друзі далі.
Красуня Кункей, що жила під самісіньким сонцем, була дочкою хана. А жив той хан за високими неприступними горами. Був у нього величезний бурий собака. Якщо хто-небудь ішов до Кункей, бажаючи украсти її, собака чув ворога за два дні
дороги й вибігав йому назустріч. Якими б сильними і численними не були зловмисники, ніхто не міг врятуватися від нього.
Почув бурий собака, що підходить юнак зі своїми товаришами, й вибіг їм назустріч.
Бачить велетень хмару куряви на дорозі. Підняв він одну гору і кинув її на злого собаку. Залишився той собака під горою навіки.
Пішли друзі далі й дісталися нарешті ханського палацу.
Прийняв хан нежданих гостей і почав їх розпитувати, звідки вони і як добилися до його володінь.
– Ми шукаємо красуню Кункей, що живе під самісіньким сонцем!
Спитав хан:
– Та бігло там якесь цуценя, – сказав юнак. – Але мій друг кинув на нього камінчик, і воно залишилося під ним.
Здивувала хана богатирська сила несподіваних гостей. Хан добре їх прийняв, а наступного дня зібрав своїх підлеглих і влаштував змагання.
– Хто стане переможцем, – оголосив хан народу, – той візьме за дружину мою дочку Кункей.
І виставив хан зі свого боку могутнього бика-борця.
А юнак мовив своєму другові батиру-велетню:
– Якщо переможеш його, Кункей буде нашою.
Підійшов батир-велетень до бика, схопив його за роги й подолав за одну хвилину.
Але хан не дотримав свого слова, натомість знов оголосив:
- Зараз будуть перегони. Хто переможе, той візьме за Дружину мою дочку Кункей.
Хан виставив чаклунку-відьму, а юнак – свого друга скороходця. Почалися змагання. Чаклунка зачарувала скороходця. Заснув той на півшляху, а вона побігла далі.
Каже юнак своєму другові, який міг почути будь-який шерех на землі і під землею:
- Послухай-но, хто біжить попереду.
Приклав той вухо до землі й каже:
- Нашого друга не чутно. Біжить одна чаклунка.
Тоді вдарив юнак залізною палицею об землю. Долинув гул
до скороходця та розбудив його. Дивиться він – нема чаклунки. Помчав скороходець, наздогнав свою суперницю й жбурнув їй в обличчя жменю піску. Заревла чаклунка й давай протирати очі. Залишилася вона на місці, а скороходець прибіг перший.
Знову хан не дотримав свого слова. Заховав він свою дочку й каже:
– Хто знайде Кункей, той стане її чоловіком.
Юнак, який чув будь-який шерех на землі і під землею, нащулив вуха і став прислухатися. Чує він, як красуня вишиває в підземному палаці. Ось вона впустила голку додолу, і це почув джигіт.
Пішли друзі у підземний палац. Бачить хан, що він програв, і запрошує гостей до палацу. Тут їх ситно нагодували й поклали спати.
А коли гості заснули, хан звелів розвести навколо палацу величезне багаття й спалити батирів.
Прокинулись уночі друзі. Бачать: палац охоплений полум’ям. Розгубилися вони, не знають, що й робити.
Але тут піднявся велетень з надутими щоками й миттю погасив вогонь.
Після цього друзі знову полягали спати.
А хан думав, що його гості давно згоріли. Аж дивиться вранці у віконце й бачить: юнак із друзями спокійно виходить із палацу.
Та не хоче хан здаватися, нову хитрість вигадав.
Зібрав він у своєму ханстві сорок красунь, одягнув їх в однакові сукні й посадив усіх гуртом.
– Хто впізнає з-поміж сорока красунь мою дочку Кункєй, той і буде її чоловіком! – оголосив хан.
Кілька разів пройшов повз красунь юнак, але не міг упізнати, котра з них Кункей.
Згадав він про мурашине крильце і підпалив його.
Мурашка тут як тут! Прилізла вона до ніг Кункей і зупинилася.
Так юнак упізнав Сонячну красуню.
Що лишалося робити ханові? Довелося віддати свою дочку розумному юнакові.
Забрали з собою друзі красуню й пішли додому.
Минуло кілька днів, і першим відстав од них скороходець.
Коли підійшли до великого озера, залишився там велетень з надутими щоками.
Потім одстав джигіт, що чув будь-який шерех на землі і під землею.
А коли підійшли до величезної гори – залишився велетень, що бавився горою.
Так юнак і красуня Кункей опинилися вдвох.
Розповів юнак дівчині, куди він її веде, для кого. Вислухала красуня Кункей його і задумалась, бо дізнавшись про його подвиги, вона встигла полюбити юнака.
Через кілька днів красуня запитала хлопця:
– Чи довго ще нам іти до володінь хана?
- Два дні.
- Тоді йди вперед і перекажи ханові, хай він сам вийде мене зустрічати й візьме з собою головного візира. Ти теж мене зустрічай, але йди позад усіх.
Пішов юнак і переказав ханові слова Кункей.
Хан узяв з собою головного візира й виїхав назустріч красуні.
А Кункей була мудрою дівчиною і знала багато таємниць. Як тільки наблизився до неї хан, вона обернула його на вовка, а головного візира – на лисицю. Вовк погнався за лисицею, а дівчина взяла юнака за руку, і пішли вони до ханського палацу.
Народ відразу проголосив юнака своїм ханом.
Після цього юнак одружився з красунею Кункей і влаштував бучний бенкет.