Незвичайні змагання - Анна Зайцева

Одного разу до міста, де жив Бурчик, завітали незвичайні гості. Це були не просто гості, а справжнісінька офіційна делегація, яка відбирала учасників для якихось змагань.

Гості довго про щось розмовляли з мером, розглядали фотографії автомобілів і раптом всі, як один, зупинили свій погляд на фотографії Бурчика. Мер злегка здивувався, але заперечувати не став. Він знав, що маленькому червоному розбишаці участь у змаганнях піде тільки на користь, і особисто провів гостей до Бурчика.

– Привіт, друже!

– Вітаю!.. – несміливо відповів Бурчик. Він не розумів ані того, хто ці люди, ні того, що взагалі відбувається. А гості продовжили ставити запитання:

– Чи ти любиш подорожувати?

Бурчик кивнув.

– А чи готовий ти прийняти виклик і навчитися долати перешкоди разом із іншими автомобілями?

Бурчик знову кивнув.

– От і чудово. Чекаємо на тебе в нашому спортивному таборі. Всі подробиці тобі розповість пан мер, а нам уже час повертатися.

Гості попрощалися та поїхали. А червоний запорожець з нетерпінням чекав майбутньої поїздки. Він вперше виїде за межі рідного міста, та ще й на поїзді!...

Проводжати Бурчика прийшло все місто. Мер міста, дідусь Москвич і тітонька Волга допомогли йому зайняти своє місце на спеціальній автомобільній платформі, побажали щасливої дороги й пообіцяли приїхати на змагання.

Прохолодний ранок червоний запорожець уже зустрічав разом із іншими автомобільчиками в гамірливому та неспокійному, немов бурхливий океан, спортивному таборі. Величезні та сильні камази, довгі та манірні лімузини, хвалькуваті з химерно розцяцькованими кузовами боліди і навіть поважливі ретро-автомобілі – всі вони з'їхалися сюди з різних міст і країн.

Організатори змагань поділили всіх гостей на команди та поселили кожну в окремому великому гаражі. Сусідами Бурчика стали Камаз, Лімузин і Бо, старовинний автомобіль з Німеччини.

Бурчик легко знайшов спільну мову з новими знайомими та швидко звик до розкладу. Він вчасно прокидався та засинав; у назначений час приїжджав на заправку та з задоволенням проходив техогляд у веселого італійця Дона Гвідо. Але ось цікавість свою так і не зміг приручити. Запорожець з цікавістю розглядав речі своїх сусідів, коли нікого не було вдома, а награвшись вдосталь, кидав їх, де доведеться. Камаз і Лімузин злилися, а Бо весь час тільки примовляв «Брат чи не брат, а каптан – не твоє діло».

– Чого вони від мене хочуть? Що їм не до вподоби? – розмірковував вголос на березі озера Бурчик, отримавши чергового прочухана від сусідів. – Я ж не спеціально так роблю, мені просто цікаво.

– Багато-багато років тому я був дуже цікавим маленьким фіатиком, – почав свою розповідь Дон Гвідо. Старий частенько приїжджав на берег озера помилуватися заходом сонця. – Я дуже любив грати в гаражі свого дідуся. Все, що мені було цікаво, я брав без дозволу, забував покласти вподобану річ на місце, а іноді й зовсім забирав її додому, не сказавши дідусю ні слова. А дід, терпляче повертаючи все на свої місця, задавав мені безліч разів одне й те ж запитання: «А тобі сподобається, якщо хтось стане твої речі без дозволу брати, розкидати або, скажімо, додому забирати?». На тому й роз’їхалися – Дон Гвідо в свою майстерню, а Бурчик до свого гаража.

У ту ніч Бурчик ніяк не міг заснути – слова старого механіка не давали йому спокою.

А вранці команди, отримавши карту змагань, поїхали вивчати трасу. Друзям потрібно було подолати смугу перешкод, проїхати по вузькому й довгому мосту, а потім звивистим тунелем і, нарешті, кілька кілометрів по прямій до фінішу.

– Я, я... – пихтів Бурчик, – поставте мене на смугу перешкод.

– Ні, мене! – не відставав Лімузин.

Так би і сперечалися до хрипоти, якби в їхню розмову не втрутився розважливий і мудрий Бо.

– Я, звичайно, розумію, що вам молодим хочеться себе показати. Але кожен повинен займатися своєю справою. Смуга перешкод не кращий вибір для вас обох. Цей відрізок траси по зубах тільки машинам з великими колесами. Наш Камаз легко здолає всі ями, калюжі й багнюку. Потім наступить твоя черга, Лімузине. Смугу перешкод змінить довгий і вузький міст, та тільки ти в нашій команді зможеш по ньому проїхати. Бурчик продемонструє свою вправність у тунелі. Я ж проїду останню ділянку шляху.

Команда погодилась та приступила до тренувань. До дня змагань вони могли проїхати трасу з зав'язаними фарами.

І ось настав довгоочікуваний день змагань. Камаз, як справжній богатир, впорався з глибокими калюжами, багнюкою і величезною ямою. Лімузин легко й граціозно проїхався мостом. Маленький верткий запорожець спритно подолав круті віражі тунелю та передав естафету елегантному Бо.

Ура! Фініш!Глядачі на трибунах радісно аплодують, а команди нудяться в очікуванні результатів змагань.

– І що ж ти так хвилюєшся? Все одно перемога за нами! – штовхнув Бурчика яскраво-зелений болід. – Ото дивина – по тунелю проїхати… Ти б от, як я, по калюжах та багнюці! Тоді й хвилюйся собі на здоров'я!

Засумував наш автомобільчик. Він так старався, а тут...

– Забризкуючи брудом інших, пам'ятай, що він залишається і на твоїх колесах. – раптом заступилася за Бурчика Тітонька Волга.

– Переможе твоя команда чи ні, вирішить журі. – Продовжив далі дідусь Москвич. – А ти, малюче, вже переміг! Ти багато чому навчився, перебуваючи в таборі. Тепер ти знаєш, як важливо дотримуватися правил і тримати свої речі в порядку; поважати чужу територію й питати дозволу; вміти цінувати друзів і підтримувати їх на шляху до спільної мети. Кожне змагання – це, насамперед, перемога над собою. Ми пишаємося тобою, Бурчику! Ти – наш переможець!