Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Валеріївна Горбунова
Тему дітей, наділених особливими здібностями, які народжуються та приходять у світ, щоб утворити нову цивілізацію, піднімати не буду свідомо. Зауважу лише, що й досі (після того як актуальність квантового переходу зійшла нанівець) часто зустрічаюсь з батьками, які вірять в індиговість своїх дітей та їхнє особливе призначення у світі.
Щодо мене, то я впевнена в особливості кожної дитини та її здатності вирости й змінити світ, проте без жодних містифікацій та міфологізацій. Погоджуюся з батьками, що велика роль у тому, щоб дитина виросла щасливою та здатною реалізувати себе, належить саме нам, дорослим. І правда те, що наше батьківське життя вже ніколи не стане таким, як до народження дитини: ми і справді матимемо менше часу на себе, значно більше турбот та обов’язків, а центр нашого життя зміститься істотно й надовго. Однак це в жодному разі не означає цілковитої присвяти дитині та повного занедбання себе самого. Адже одна з найважливіших речей, яку ми маємо зробити для своїх дітлахів, — це задоволення базових психологічних потреб, зокрема й тих, що дозволять жити та спілкуватись з іншими, вміти будувати теплі взаємини, розуміти, як їхня поведінка може впливати на людей та чим зашкодити. Ми, батьки, перш за все люди, а тому маємо навчити дітей поважати наші потреби також, навчити розуміти наш емоційний стан, навчити поводитися так, щоб піклуватись не лише про себе, а й про інших, зокрема своїх батьків.
Що стосується зростання розладів спектра гіперактивності й аутичного спектра в дітей, яким приписують особливу місію, то не сперечатимусь і з цим також. Діти, які мають ці та інші психічні розлади чи соматичні хвороби, вчать нас терпінню, смиренності, чутливості до інших, розхитують егоїзм і самовпевненість. Що ж до причин, то науковці пишуть про цілком реалістичні, без жодних вселенських еманацій — урбанізація та відсутність контакту з природою, проблеми з екологією та зниженням якості харчових продуктів, віртуалізація життя та зменшення реального спілкування. Цікаво, що в усіх міжнародних протоколах дітям, які мають розлади згаданих спектрів, приписане не лише медикаментозне лікування, а в першу чергу психотерапія й тренінги для батьків: навчання сімей тому, як поводитися з дітлахами та створювати їм умови для розвитку. Ані в цій темі, ані в цій книзі я не торкатимусь особливостей психотерапевтичної роботи з дітьми, які мають психічні розлади, однак скажу, що обов’язковим її компонентом є розвиток соціальних навичок, зокрема навчання дітлахів розумінню власних емоційних станів та емоцій інших людей.
Отже, повернімося до емоційного інтелекту, про який згадувалося в попередній темі. Один з авторів ідеї, Деніел Гоулман, пише, що перше місце, де зароджується й де може вмерти емоційний інтелект, — це родина. Адже саме батьки є тими людьми, які вводять дитину у світ емоцій, пояснюють їй або ні, коли виникає злість, сум, радість, захват, як ці та інші емоції залежать від інших людей, що означає засмутити, роздратувати, ощасливити чи вивести з рівноваги. Так само батьки та інші дорослі, які оточують дитину, є першими людьми, які пропонують їй так зване емоційне меню — демонструють ті чи інші емоції. Я знаю родини, де таке меню дуже бідне, без будь-яких нюансів та відтінків смаку. Усі емоції умовно поділяють на хороші та погані, не пояснюючи ні причин, ні як можна зарадити негативним емоціям, допомогти впоратися з ними, ні як покращити настрій собі та допомогти в цьому іншим.
Пригадую одну родину, яку направила до мене класовод їхнього сина через його дратівливість, упертість і те, що за три роки в початковій школі він так і не завів друзів. Хлопчик майже не посміхався, у дитячому гурті особливо не бавився, хіба що час від часу бігав із м’ячем, а так здебільшого перебирав власні іграшки, наклейки та розфарбовував розмальовки. На уроках відповідав мляво й мимохіть, аби від нього відчепились. «Таке враження, що емоції в нього викликає лише їжа, — ділилася спостереженнями вчителька. — Він посміхається, тільки коли їсть щось смачне». Цікаво, що самі батьки жодних проблем не помічали. Звісно, вони розуміли, що їхній син не особливо життєрадісний та не має комунікативних здібностей, але й самі жили здебільшого за схемою «робота — дім». «Друзі — це дорого, — пояснювала мені мама їхню позицію. — Це подарунки, застілля, поїздки. На друзів не напасешся». «А що ж вам приносить радість?» — запитала я. «Нема чому зараз радіти, ситі — й добре», — була відповідь тата.
Одна зі складових емоційного інтелекту має назву «емоційна грамотність». Так само як знати літери абетки, вміти складати їх у слова та речення, керуватися граматичними правилами, діти мають знати назви емоцій, навчитися розрізняти їх на людському обличчі та в тілі, знати причини виникнення, а також розуміти, як поводитись з людиною, якщо їй сумно, прикро, якщо вона потребує розради чи підтримки, як розділити радість, не зіпсувати її, та багато-багато іншого. Ця наука подекуди буде складнішою за граматику, а найцікавіше те, що емоційно неграмотних людей точно більше, ніж звичайних неуків.
Не секрет, що деякі люди розрізняють більше кольорів, ніж інші, причому це стосується як окремих людей, так і цілих народностей. Так, ескімоси мають близько 40 назв кольору снігу й, відповідно, бачать їх; представники племен маорі — 30 назв кольору моря залежно від його стану, японці загалом бачать близько 300 відтінків кольорів. У них є такі назви кольорів, як світанковий, морелевий, яєчний, цвіту сакури, півонії, крохмалю, хурми, мертвого листя, хвощу, молодої парості тощо. У японських художніх школах учнів спочатку змушують вивчити назви понад 300 відтінків, лише потім дають до рук фарби. Навіщо? Бо якщо ти не знаєш назви кольору, ти не побачиш його.
Так само і з емоціями. Ті родини, у яких, за виразом Гоулмана, вмирає емоційний інтелект, зазвичай не використовують для позначення емоцій і десятка слів. Спробуйте самі для себе провести маленький експеримент: згадайте, якими словами ви описуєте свій емоційний стан та стан своєї дитини? Ще на початку психотерапевтичної практики я спіймала себе на тому, що мій емоційний словник доволі бідний і я подекуди, так само як і мої клієнти, не знаходжу потрібного слова, щоб описати свої емоції. І вони, і я, так і не знайшовши слів, говорили щось про те, що шлунок стискається, десь в районі сонячного сплетіння щось крутить, у грудях млоїть, душу вивертає. Як це не дивно, але люди, істоти чуттєві й емоційні, не завжди мають назву для своїх емоцій, а тому не відчувають їх, так само як ті, хто не знає назв кольорів, не можуть їх побачити.
У кабінеті кожного психолога на видноті висять різні списки емоцій, кольорові та чорно-білі, розписані в колах, утиснуті в ромби та п’ятилисники, розкидані за
