Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Валеріївна Горбунова
«Це не предмет для обговорення!» — ці слова Руслана чує щодня. Інколи вони, звісно, звучать інакше, наприклад: «Рішення вже прийнято!» або «Твоєї думки не питали». Однак в жодному разі форма не змінює змісту та головного послання — Руслана має приймати рішення дорослих та не має права на сумніви й оскарження.
«Як вона сміє перечити?! Підвищувати голос?! Заявляти — не буду?!» — Останнім часом Русланчина бабуся дуже незадоволена онукою. З одного боку, вона все розуміє: підлітковий вік, бунтарство, дух протиріччя… Але з іншого — хіба можна так розмовляти з дорослими, хіба це припустимо?! Бабуся обурена. Вона втратила всі важелі впливу. Ну справді, не зачиняти ж онуку вдома? Але як інакше утримати її від дурних рішень та ризикованих знайомств. І це лише чотирнадцять! Що далі?!
Руслана загалом мовчазна та доволі привітна. Дівчинка хоч і не балакуча, але завжди привітається, усміхнеться, запитає, як справи, та, якщо треба, допоможе. Усі знайомі, від сусідів до шкільних друзів, знають, що Руслана і важкі пакети з магазину допоможе піднести, і списати домашку дасть у разі чого. Друзів загалом у неї небагато, та й дозвілля не вельми насичене. Кожен Русланин день заповнений завданнями зі звичайної та музичної школи, доглядом за собакою і канаркою, а ще читанням.
Руслану особливо не долучають до родинних розмов — ну що вона може додати чи підказати, якщо ще не знає життя? Але останнім часом дівчинка сама стала лізти куди не просять, всюди вставляти свої п’ять копійок, нариватись на грубощі та вимагати, щоб зробили саме так, а не інакше! І чого вимагати?! Зробити собаці зачіску в собачій перукарні, не брати її на відпочинок у гори («Хочу вдома!»), кинути музичну школу, вчити китайську… Нісенітниці суцільні! І говорити нема про що, а вона не спиняється, наче зурочили дитину!
Русланиній бабусі та батькам, втім, як і батькам інших моїх клієнтів-підлітків, я порадила частіше долучати дівчинку до сімейних розмов, дозволяти висловлювати свою думку, навіть заохочувати до цього, просити обґрунтовувати та час від часу приймати й погоджуватись, а також чинити саме так, як пропонує дівчинка. Як і більшість батьків, Русланині не відразу зрозуміли мене та вирекли звичне: «Вона ще маленька, і це не предмет для обговорень!»
Коли ж і навіщо варто долучати дітей до розмов та починати дослуховуватись до їхніх думок? Пригадую, як у школі нам втовкмачували різницю між діалогом і монологом і один мій однокласник, чия мама нас, власне, і вчила української, сказав: «Монолог — це коли ти зі мною говориш, а діалог — коли тато!» Ми розреготались, але вчителька не розгубилась і попросила навести характерні ознаки, на що отримала відповідь, ще промовистішу за першу: «Ти кажеш: “Слухай мене!”, а тато — “Давай поговоримо!”»
Долучати до розмов, а саме до діалогу, у якому дитина є активним учасником, а не лише слухачем, варто відразу як малюк навчився висловлювати думку. Цікаво, що навчитись її висловлювати теж можливо лише в діалозі. Це відбувається, наприклад, тоді, коли ми допомагаємо знайти потрібні слова, продовжити речення, говоримо щось на кшталт: «Ти хотів сказати..?» або «Ти мав на увазі..?» Знаки запитання після крапок є не випадковими, оскільки вже тоді, коли малюк лише вчиться формулювати свої думки, варто не стільки підказувати йому правильний варіант, скільки пропонувати, ніби ненав’язливо цікавитись, чи пасує, чи підходить запропоноване вами слово, чи відповідає дитячій думці. Власне, ні в п’ять, ні в три роки не рано пропонувати дитині бути учасником діалогу — це від початку вселяє впевненість у власній значимості та праві висловлюватися.
Скільки разів я чула від дорослих: «Помовч!», «Тебе не запитують!», «Стули рота, коли дорослі говорять!», «Виростеш — матимеш право на думку!». Власне, я і сама подекуди прошу свого сина помовчати, доки говорять дорослі, та інколи роблю це занадто різко. Однак відразу хочу зауважити, що поважати розмову інших — це одне, і цьому ми справді маємо вчити дітей. Проте мати право брати участь у розмові дорослих, а ще мати в цих розмовах право голосу — це інше, і це те, що ми маємо дозволяти і стимулювати.
Моїх подруг розчулюють репліки мого п’ятирічного сина на кшалт: «Я маю гарну ідею» чи «Сплануймо завтрашній день». Однак для нас це норма — вислуховувати та враховувати його ідеї, спільно планувати день, цікавитись його думкою. Що ж до втручання в розмови дорослих, то тут я сама не завжди даю собі ради з моїм звиклим до висловлення власної думки сином, і це справді складно — встановити та дотримуватись правил, коли можна говорити, а коли — ні. Власне, ми намагаємося попереджати його, що зараз хочемо поговорити між собою, а також просимо мовчати у якісь важливі моменти (наприклад, коли я в місті за кермом). А ще маємо такі правила: «Якщо треба сказати щось дуже важливе, то говори будь-коли» (це правило має глюк, оскільки в нас різні уявлення про важливість і їх повсякчас треба узгоджувати); «Запам’ятай, що саме ти хочеш сказати, і говори це, коли дорослі завершать свою розмову»; «Якщо це спільна розмова, то, щоб висловити власну думку, треба дочекатися паузи». Ми проговорюємо правила і тренуємось. Якщо ж мій балакучий малюк зривається, ми робимо «стоп-перезавантаження» і пробуємо знову. Буквально повторюємо ситуацію, щоб він спробував знову втрутитися в розмову, але за правилами.
Для мене як психолога є особливо трепетним спостерігати, як діти радіють можливості бути почутими. Коли я звертаюсь до них в присутності батьків і прошу батьків не перебивати, а дати можливість висловитись дитині, вони спочатку ніяково, а потім усе впевненіше і щасливіше починають говорити. Їхні плечі розправляються, підборіддя піднімаються, очі засвічуються — їх чують, поважають!
Поміркуймо, на які теми ми зазвичай говоримо зі своїми дітлахами і як ця відбувається? Коли я запитую батьків, про що і в який спосіб вони говорять з дітьми, то чую переважно: «Про все» і «Спілкуємось, обговорюємо». Коли запитую дітей, то ті зазвичай відповідають: «Про школу (дитсадочок)» та «Запитують, як справи, і говорять, що та як треба робити». За даними опитувань, батьки найчастіше спілкуються з дітьми про побут та допомогу в хатніх справах («Що їв?», «Чи добре вдягнений?», «Чи прибрано в кімнаті?»), про шкільні успіхи, оцінки й домашні завдання («Що задали?», «Як відповідав?», «Чи виконане домашнє завдання?»), а також про поведінку дітей, їхні взаємини з ровесниками та правила спілкування з іншими людьми («Як ти поводився?», «Хто твої кращі друзі?», «Як треба спілкуватись з дорослими?»). Крім того, це спілкування з боку дітей виглядає як обмін «запитання-відповіді» і зовсім не є розмовами, які вони мають, наприклад, з ровесниками.
Я люблю спостерігати за дітьми на майданчиках, у школі, дитсадку, просто на вулиці. Так от, їхня поведінка і реакції в розмовах між собою переважно дуже відрізняються від того, як вони говорять з нами, дорослими. Між собою вони емоційніші, дивляться в очі, експресивніші в рухах, перебивають одне одного і говорять наввипередки, вони смикають співрозмовника, беруть за руку, штовхають, обнімають. Вони більше посміхаються і сміються і так само більше збурюються й сперечаються — висловлюють власну думку і словами, і тілом. З нами — вони більше слухають, дивляться крізь або за плече і набагато менше виражають себе. Думаю, тут дві
