Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Валеріївна Горбунова

Думаю, що кожен з нас має свій мішок невиказаних емоцій, у когось він більший, у когось менший, у когось час від часу розв’язується, засипаючи навколишніх так, що їм місця меншає, а деякі мішки дірявляться від внутрішнього тиску, і крізь ті дірки рвуться назовні і гнів, і злість, і сльози, і по­драні книжки, і биті тарілки. Емоції, вчасно не виказані, витіснені як заборонені та замкнені у підсвідомості на три замки й прикуті ланцюгами, мають властивість з тих ланцюгів зриватися. Власне, ми це так і називаємо — емоційним зривом.

Звісно, усі ми і наші діти маємо різну нервову організацію, і хтось є більш тривожним і тонкосльозим, а хтось — більш реактивним і запальним. Правда й в тому, що діти часто наслідують батьківську поведінку, і тоді йдеться не стільки про емоційний зрив, скільки про певний емоційний стиль — прийнятий в родині спосіб емоційної експресії, манери прояву емоцій. Важливо розрізняти причини бурхливого вияву дітьми емоцій та почуттів, і, якщо чемні та виховані діти зриваються без вагомих на те причин, причому зриваються там і на тих, хто в принципі не заслуговує на емоції такої сили, можна припустити, що йдеться саме про прорив заборонених емоцій.

Отже, які ж ризики містяться в цілком обґрунтованих батьківських проханнях та вимогах «не злитись», «не кричати», «не плакати», «не збурюватись», «не дратуватись», «не нити», «не сперечатись»? Здавалось, цілком нормальним є вчити дітей не проявляти емоцій та поведінки, які є неприємними та не схвалюються оточенням. Власне, а чи можемо ми просити дитину, наприклад, не бачити, не чути, не ходити? Звісно ні, бо очі для того, щоб бачити світ, вушка — щоб чути його, ноги — щоб ходити ним. Те саме й з почуттями. Діти не можуть «не почувати» чогось, і йдеться не лише про радість, захват чи піднесення. Так само вони не можуть не засмучуватись, не сумувати, не злитись… і не можуть не проявляти цих емоцій.

Найчастіше дітям відмовляють, а отже, виказують незадоволення у прихильності у випадку прояву чотирьох основних емоцій — суму, гніву, страху та, як не дивно, радості. Напевно, ви знайомі з багатьма дітлахами, яким забороняють сумувати, просять: «Не хнюпся», «Не розводь шмарклів», «Не тримай очі на мокрому місці»; вимагають: «Зберись, ганчірко!», «Припини вити-ревіти!»; погрожують: «Не припиниш — підеш спати!» Гніватись також не можна: «Ти на кого руку піднімаєш (рота роззявляєш, очима банькаєш)?!» Боятись будь-чого — також зась: «Ну чого ти як маленький?», «Як тобі не соромно?». Голосна радість, особ­ливо при втомлених та знесилених батьках, — також привід для докорів: «Голова від тебе розколюється!», «Не можна тихіше?!», «Зроби, щоб тебе не чули!»

Даремно згадувати, що саме ці емоції є основними. Мало того що їх називають базовими в сенсі психологічних переживань, кожна з них має під собою нейрооснову і просто не може не виникати в певних ситуаціях. Діти не можуть не засмучуватись та стримувати сльози, якщо щось або когось втрачають, відчувають фізичний біль, якщо їх ображають або якщо щось не вдається, псується чи ламається. У голову приходять сумні думки, падає рівень гормонів, які стимулюють відчуття щастя, зокрема серотоніну, ендорфінів, допаміну, реєструється зниження метаболізму. Так само діти не можуть не злитись, не кричати та не стискати кулачків, якщо образа, біль чи кривда достатньо сильні,  — наприклад, якщо хтось відбирає іграшки, несправедливо критикує, погрожує… Тут не лише знижується рівень гормонів радості та щастя, а й різко зростає викид тих, які відповідають за готовність до боротьби та мобілізують тіло. Адреналін вприскується у кров, і дитина не може вимкнути агресію, доки загроза не мине, а організм не прийде до тями. Зі страхом та сама ситуація. Лякатись так само природно, як гніватись, сумувати чи радіти. Дитина не може не боятися того, що вселяє страх. Грім, висота, собаки, що лають, та дорослі, що репетують, — все це викликає страх. Мигдалеподібне тіло збуджується, у кров викидається той самий адреналін — дитина тремтить, ховається, зойкає, кричить, на очі навертаються сльози. Що вже говорити про радість — стримувати її так само неможливо, як весняну воду, яка змітає запруди. Гарна погода, смачна їжа, зустріч з друзями, подарунки, цікавий мультик чи просто чудова ідея, яка спадає на думку, призводять до того, що дітлахи танцюють, стрибають, співають, сміються. Їхня кров сповнена гормонів радості, а тіло — енергії.

Отже, наша емоційна сфера, по-перше, є біологічно керованою, і ніхто не в змозі зупинити викиди гормонів, які супроводжують людські почуття та емоції. Діти відчувають увесь спектр від білого до чорного, і на ці почуття відгукується їхній організм. Крім того, кожне почуття має свою психологічну складову, той зміст, який ми вкладаємо в певну подію. Адже дитина засмучується не тому, наприклад, що в ляльки відірвалася нога як факт, а тому, що їй думається, що цій ляльці боляче або що вона не зможе більше брати її в садок бавитись з іншими, чи тому, що безнога лялька не зможе тепер стояти на шафці. Так само злиться дитина і на дорослого, наприклад, не тому, що він натиснув на кнопку «off» на пульті, а тому, що мультик обірвався на найцікавішому місці, чи тому, що так відбувається постійно, або тому, що посуд вимитий, іграшки прибрані, уроки зроблено, спати ще рано і вимикати телевізор — несправедливо! До всього наші емоції — це ще й віддзеркалення того, як їх проявляють люди з близького оточення. Одні й ті самі за глибиною почуття назовні діти можуть проявляти по-різному. Хтось стрибатиме від щастя, а хтось те саме за силою щастя демонструватиме лише широкою посмішкою і сяючими очима. З почуттями негативного спект­ра — те саме. Отже, усе, що відбивається на обличчях, у позах, звуках, і є проявом такого собі міксу фізіологічних змін, психологічних переживань та соціально завченої експресії.

Що ж відбувається, коли ми говоримо дитині «стоп»? Що з перерахованого вона справді здатна зупинити? Змусити свій організм діяти інакше? Перестати надавати значення тому, що відбулося, припинити думати про це? Чи вона може якось інакше проявляти саму емоцію? Найочевидніша відповідь — останнє. Єдине, що може зробити дитина, щоб задовольнити наше доросле «стоп», — це не виражати заборонену емоцію, показати її в той спосіб, який нас задовільнить, або продемонструвати геть іншу емоцію.

Я помітила, що один мій маленький клієнт, коли ми малювали щось сумне чи гралися в родину, де тато ходить з ременем, або просто говорили про щось не вельми приємне, починав нервово хихикати. Спочатку я думала, що дитина в такий спосіб реагує на напругу, але, стежачи за його обличчям, далі збагнула: він намагається сміятися, аби не плакати. В очах стоять сльози, а він сміється. Чому? Плакати в його родині — це нечоловіча поведінка, навіть якщо тобі шість. Що було з цим малюком? Він мав труднощі в комунікації з ровесниками і навчанні. Йому важко давався перший клас, і батьки думали повернути сина в дитсадок. Це страшенно засмучувало їх, адже наступного року могло повторитися те саме. Власне, що я зробила? Так — дозволила сумувати і плакати, звісно, що не завжди і не навмисне, коли ж ішлося про щось сумне, наприклад про котика,