Гонитва за тінню - Євгенія Чернюх

— Котлети! Я забула про котлети! — закричала Юля, ледь не збиваючи все на своєму шляху.

Соломія приперлася до холодної стіни тримаючись за серце. Рівень адреналіну в її крові щойно втричі перевищив норму.

Можливо розслідування це не так уже і весело...

Матвій байдуже пройшов повз і уже на сходах озирнувся.

- Ходи. – буркнув дивлячись на неї, як на набридливу муху.

— Може вона кудись поїхала? – припустила Юля висипаючи згорілі котлети у пакет для мусору.

— І там померла. – додав Матвій жуючи грушу. – З старими таке буває. – холодно глянув на непрохану гостю.

— Не слухайте його. – посміхнулася господиня. – Він просто палити кидає. Тому такий нестерпний.

— Тоді давайте її шукати. – не вгамовувалася Мія. Її дивував сталевий спокій власників цієї квартири.

— А ви знаєте де? – одна брова Матвія скептично поповзла вверх. – Краще ідіть додому і поміряйте собі тиск.

— Ой, тільки не треба вдавати з себе лікаря! – цей самозакоханий індюк дратував її все більше.

— А Матвій і є лікар. – Юля погладила чоловіка по голові. – Кардіохірург. А я медсестра. Ми допомагали Катерині, по сусідськи. Там таблетку дати, там ін’єкцію зробити. Тому нас всі приймали за родичів. І взагалі я думаю, що вона десь загуляла.

Відчуваючи, як всередині все стискається від розчарування, Соломія вирішила, що муситиме діяти самостійно. Схоже, нікому не було діла, до старої. Ситуація вимагала рішучих дій, і вона сама пішла в поліцію.

У відділенні довелося чекати, поки її приймуть. Коли нарешті з’явився молодий офіцер з недбалою стрижкою, він поглянув на неї з байдужістю.

— Зникла? — повторив він, відмахуючи, як від набридливої мухи. — Якщо вона не зникла понад три доби, то…

— Вона може бути в небезпеці! — закричала Соломія, відчуваючи, як її гнів спалахує. — Я прошу вас, будь ласка!

Але офіцер залишався непохитним. Важко зітхнувши, вона готова була уже покинути відділок та раптом кабінеті з’явився Матвій. У тій самій м’ятій сорочці і широких сірих спортивках.

Нічого не говорячи, він уважно подивився на Соломію. Відійшовши від здивування дівчина лише негативно помахала головою. Чоловік витягнув телефон і когось набрав. Після короткої розмови передав слухавку офіцеру.

Заяву про зникнення старої у них таки прийняли. Тільки її писав хірург. Навіть каву принесли.

- Як Вам це вдалося? – Мія практично бігла за чоловіком по тротуару. На його один крок припадало її два.

- Тобі.

- Що?!

- Тобі. Мені 35. Я ще не настільки старий, щоб мені викали молоді дівчата.

- Тоді навіщо ти напускаєш на себе такий вигляд... злісний. Отруйний. Ти ж насправді не такий.

- Насправді я ще гірший. – він прибавив швидкості.

- Я ж бачу, що Ви... Тобто ти, - дівчина захекалася. – Переживаєте за Катерину. Навіщо робиш вигляд, начебто всеодно.

- Слухай, невже у тебе таке нудне життя? – чоловік зупинився і повернувся до нав’язливого дівчиська.

- Чому це... Нудне. – Мія була більше ніж на голову нижча, тому їй довелося задерти уверх обличчя. Але так сонце сліпило очі. – У мене досить цікаве життя. – щось у голосі зрадливо здригнулося.

- Чому тоді ти цікавишся старою тітонькою і одруженим дядечком?

У дівчини на хвилину відняло мову. Та хто він такий?!

- Я Вами зовсім... не цікавлюся! У тебе надто роздуте его і...

- Так. – він підняв слухавку. – Де вона? Я зрозумів. Добре.

- Що?!

- Катерина щойно телефонувала Юлі. Вона у Львові. У старого друга.

- Чому тоді вона поза зоною? І чому мені не зателефонувала?

- Не знаю. Можливо черговий заскок. Хоче пограти з тобою у якусь гру.

Соломія мусіла визнати, що цей неприємний тип правий. Яворська завжди придумувала пранки, якими могла переполошити цілий квартал.

- Не бачу радості на обличчі. – його холодний тон обпікав своєю мерзлотою. – Все гаразд. Ти можеш повертатися до свого цікавого життя.

І пішов, залишаючи по собі шлейф неприємного присмаку. Соломія відчувала себе так, наче впала в калюжу. Від незнання куди себе діти, подалася на роботу. Але навіть стильний офіс, смачна кава і вічно заклопотаний планктон не могли відволікти її від думок. Тепер уже не тільки про Катерину, а ще й про красивого і настільки ж нестерпного сусіда. Статтю написати так і не вдалося. А краще сказати, вона її таки написала. Тільки шеф забракував через кількість помилок і відсутність зв’язного змісту.

Поверталася додому вона втомлена, розчавлена і з єдиним бажанням скоріше залізти під ковдру. Та як тільки вийшла з авто, побачила, що на парковочному місці поруч, яке досі пустувало, щось блимнуло. Під корчем карликової троянди лежали розбиті окуляри Катерини Іванівни.

Уява одразу намалювала картину злочину. Акторка, як завжди з кимось сперечається через місце для автомобіля, удар, тіло в ліс, машину в ріку...

- Ну що за нісенітниці ти знову плетеш. – Остап скинув окуляри і втомлено потер очі. – Ну окуляри. Ну розбилися. Ти нічого ніколи не губила?

- Як ти не розумієш? – Мія намотувала кола у його кабінеті. – Як вона могла поїхати без окулярів?! А ще я побачила в себе пропущений від неї. Цієї ночі о першій.

- В окулярах, без окулярів, мені наплювати! – чоловік різко підняв. – У мене проблеми на роботі, кантора банкрутує, боргів по вуха, а ти про якусь стару тут городиш!

- А чо ти на мене кричиш?! Я тобі казала не брати кредити!

- Що?! Я взагалі-то стараюся для нас! А в твоїй голові бабка, яка поїхала у Львів без окулярів!

- А може її вбили, ти це розумієш?! – Мія мало не зірвала голос від крику.

- Так. – Остап сів на край стола. – Я більше нічого чути, ні знати про цю бабульку не хочу. Ти зрозуміла мене?!

- Я зрозуміла. – тихо відповіла дівчина і вийшла грюкнувши дверима.

Соломія сиділа на ліжку розглядаючи окуляри до середини ночі. Але нічого окрім сцен вбивства в голову не приходило. Необхідно було іти в поліцію. І ще вона розуміла, що без Матвія, ніхто її серйозно не сприйме.