Гонитва за тінню - Євгенія Чернюх

Ще якийсь час Соломія оплакувала своє тотальне фіаско сидячи в ресторані. Навіть співчутливий офіціант, який приніс їй келих вина, за рахунок закладу, не міг розрадити. Зрештою, пройшовши всі стадії від заперечення до прийняття вона вмовила себе продовжити самороз’їдання вдома.

Та вийшовши з ресторану побачила на лавці під квітучим каштаном Матвія.

- Надмірна дратівливість, різкі перепади настрою, замкненість, неконтрольована агресія... Типовий психопат. – видала Мія продовжуючи іти.

- Юля ще і так не погано трималася. – Матвій пустився слідом за нею.

- Я про Тоню, повненьку подружку твоєї дружини. – вона сповільнила хід. – Вчора ввечері була свідком, як вона мало не прибила звичайну прибиральницю. Ось. – витягла з клатчу розбиті окуляри і передала чоловіку. – Треба зняти відбитки і зробити експертизу. Якщо вони для читання, як ти кажеш, то чому вона у них була біля автомобіля? Це доказ того, що з нею щось сталося. А ще в ту ніч Катерина телефонувала мені, тільки я так і не почула. Можеш іти в поліцію...

- А ти? – він зупинився.

- Що? – дівчина озирнулася.

- Ти зі мною не підеш? – схиливши голову Матвій розглядав, як вітер бавився з її сукнею, ніби намагаючись зірвати.

- Мене всеодно ніхто не сприймає серйозно. Навіть ти... Навіщо лише слухаєш, не знаю.

- А може мені подобається тебе слухати.

Мія на секунду затамувала подих. Його голос ніби живий, поплив по її венах, розганяючи кров. Згадавши, що треба дихати, вона шумно втягнула повітря і розвернувшись продовжила хід.

- Треба ж... Майже два роки з вбивцею в одному під’їзді прожив. – Матвій підлаштувався під її хід і час від часу їх руки ледь стикалися. Від чого дівчиною легко сіпало. – Вона ж мене ще і на дачу кликала. – загигикав імітуючи сміх Антоніни. – На шашлики. В ліс...

- Я думаю, що вона це не спеціально зробила... А в емоційному пориві. Катерина уміла довести до білої гарячки. Та й взагалі, як жінка, Тоня мені подобається. Така вся весела, легка, жіночна...

Мія заздрісно торкнулася своїх грудей з трійним пушапом.

Матвій на останній фразі скептично хмикнув, явно не вважаючи пишні форми Антоніни жіночними.

- То ти просто в басейні її не бачив. – емоційно продовжила Мія. – Як вона граційно рухається! Одну ручку хляп. Другу ручку хляп. – спробувала показати імітуючи пластику балерини. – Потім на спинку перевернулася. І ножками лясь, лясь... – Матвій вже голосно розсміявся. І його сміх передався Мії, яка ввійшла у роль. – А головне, що вона кайфує від цього. Кайфує від себе. Розумієш?! Вона любить себе такою, як є.

Дівчина спотикнулася на нерівній бруківці і Матвій схопив її за руку міцно притиснувши до себе. Густий аромат його парфуму з цитрусовими нотками одразу вдарив у ніс викликаючи мурашки по всьому тілу. І тут вона допустила стратегічну помилку. Підняла голову. Їх погляди зустрілися, коли тіла бали у небезпечній близькості одне до одного. Його очі, наче два морських магніти, піднімали з дна її нутра те найпотаємніше, яке вона похоронила дуже давно і воліла б показати лише законному чоловіку. Оте неконтрольване, плотське, огидно-чаруюче, заборонене... Його губи були на відстані подиху. І все в ньому було настільки привабливим та бажаним, що десь під ребрами аж кололо від бажання торкнутися.

Тільки от це чужий чоловік. Там десь на нього чекає законна дружина.

В останню мить, коли майже сталося непоправне, здоровому глузду таки вдалося докричатися до дівчачої затуманеної свідомості. Вона зробила крок назад розірвавши контакт. Трос обірвався і весь темний груз знову пішов на дно. Хоча води уже були схвильовані та скаламучені.

- Про що це я говорила... Про басейн. Антоніну. – продовжила іти намагаючись белькотінням повернути собі емоційну рівновагу. – А... Я мала на увазі, що люди бувають різні. Не варто ділити на добрих і поганих. Світ не чорний і білй. – зупинилася. Повернулася. Його уважний погляд був прикутий до її обличчя. – Буває і... Синій...

Вона знову ступила у темно-сині води його очей. Він зробив крок вперед і без попередження торкнувся її вуст своїми. Це наче прірва у яку падали вони обидва не знаючи, як врятуватися.

Мія перша припинила поцілунок, хоча це їй дорого коштувало. Виплутавшись з липких сітей його рук вона побігла додому. Чим дуж. Наче за нею сто вовків гналося.

Матвій же лишився стояти на набережній даючи їй можливість втекти. Цього разу.

Дівчина вийшла з ліфту ледь жива. В грудях пекло, в боці кололо. Взялася відмикати двері, як поверхом нижче почувся чийсь голос. Помітивши, що це Антоніна, вона сховалася на сходовій клітці намагаючись не видати себе важким диханням.

- Мені твоя допомога потрібна. Розумієш, твоя. Ніхто крім тебе з цим не справиться. – звіщала комусь у слухавку Тоня замикаючи двері. – Допоможи позбутися її. Так, це не телефонна розмова. Я вже виходжу.

Мія зайшла у квартиру на тремтячих ногах. І не тільки від бігу, а й від раптового приступу страху. Кого мала на увазі Антоніна? Тіло старої Катерини чи... її. До того ж двері чомусь були не замкнені. Хоча вона пам’ятала, що коли виходила, то замикала. Обережно ступаючи стискала у руці міні флакон з парфумами. Це звісно не газовий балончик, але дасть кілька хвилин на втечу. Якщо все правильно зробити.

З кухні долинали приглушені звуки. Зайшла і мало не вмерла зі страху голосно закричавши. За столом сидів Остап у повній темноті. На його обличчя падало лише світло від ноутбука, до того ж він нашось начепив її тканинну маску.

- Ти що?! Ти навіщо одягнув мою маску? – сіла поруч тримаючись за серце.

- Ти сама сказала, що ці маски заспокійливі. А я прийшов роздратований. Ну і поки чекав на тебе...

- Та вони не нерви заспокоюють, а шкіру. – вона видихнула втомлено спершись на стіл. – Чому ти тут?

- Хотів поговорити спокійно. А де ти була?!

На дівчину нахлинули ще такі живі спогади поцілунку з Матвієм і її обличчя вкрилося червоною фарбою. Добре, що світло вони досі не увімкнули.