Фантомна довіра - Лана Вернік

Цієї ночі Лариса знову не могла спати і знову через думки про Степана. Він провів її до хвіртки, всю дорогу тримаючи за руку. Це було так приємно і незвично йти вулицями селища темної пори дня не самій, за руку з НИМ, не відчуваючи страху. Йти повільно, щоб побути довше разом.

Освітлення на вулицях вмикали нечасто, але сьогодні воно було і не потрібне. Зорі сяяли так ясно і молодий місяць, котрий за пару днів мав стати повним, заливав селище своїм сріблястим світлом, створюючи неповторну, майже казкову, атмосферу, котру доповнював шалений медовий аромат білої акації.

Степан поцікавився, які у Лариси плани на завтра, і почув, що в середу в неї — останній іспит, хоче завтра посидіти над конспектами, підготуватися. Правда, о восьмій ранку потрібно буде збігати по молоко. Жінка, в якої вони його купують, приїздить вранці, розпродує все і їде назад, до свого села, електричкою. Запізнюватися не можна. Вони беруть його щовівторка, раз на тиждень, три літри. Мама каже, що домашнє краще магазинного… І завтра черга саме Лариси йти по нього. Ну може ще зайде купити хліба, а потім додому і вчити… Анатомію і патанатомію вони здають своїй завідуючій відділенням, Наталії Михайлівні Лоткіній, а вона дуже сувора і прискіплива. Потрібно все дуже добре повторити.

Степан знав, що у їхньому селищі корів ніхто не тримав — не було місця для випасу. На колишніх луках розмістилася промзона або насадили ліс. Колись, ще школярем, він теж ходив вранці “на площу” по молоко. От тільки робив він це у суботу вранці. І було це вже так давно...

Розпитував Лору про навчання. Чи важко? Чи цікаво? Чи не пожалкувала про те, що пішла у медицину? А вона, трохи соромлячись, розповідала. 

— ...і не жалкую. Особливо тепер, — усміхнулася Лора, підводячи підсумок.

— Тепер?

— Після твоєї руки, — вона кивнула і трохи зніяковіла після сказаного. 

— Так, — Степан усміхнувся і міцніше стис її долоню. — Без тебе я б точно тягнув до останнього і до лікарні потрапив би хіба що по швидкій. Непритомним. При свідомості я б нізащо не поїхав.

Вони зупинилися біля двору Лариси. У вікні кухні світилося.

— Прийшли, — сказала Лора озвучуючи очевидне. Додому йти не хотілося. І лишитися з ним — теж не могла. Бім, почувши рух, почав ліниво гавкати, лежачи під літньою кухнею.

— О котрій ти завтра прийдеш? — Степан обійняв її.

— Мабуть, о сьомій. Як сьогодні.

— Завтра доведеться перев’язку робити в залі, щоб бабуся все побачила і пересвідчилася, що в мене кишки з руки не лізуть, — сказав він, а Бім, почувши незнайомий голос, зайшовся.

— Добре... Бім, тихо! — гукнула до собаки Лариса, і той замовк. 

Над порогом увімкнулося світло і на порозі з’явилася мама. Наче твереза.

— Хто там?

— Людмило Василівно, я привів Лору додому, — заговорив Степан.

— О, Степане, ви. А чому так пізно? — мати пішла до хвіртки.

— Прийшла Тоня, до мене друг приїхав, трохи посиділи, — він розімкнув обійми, лишивши праву руку на талії Лариси.

— Дякую, що привели. Я вже хвилювалася трохи… — жінка вийшла з двору, позіхнула. — Думала йти шукати. Пізно ж.

— Так, пізно, — він погодився.

— А ви пішки прийшли?

— Пішки. Погода така хороша, що гріх не пройтися, — він усміхнувся.

— Так, погода хороша, — матір зміряла поглядом пару перед нею і його руку на талії доньки вона помітила. — Ларисо, ти не довго тут. Я чекаю. До побачення, Степане.

— До побачення, Людмило Василівно.

Коли матір зайшла у будинок він знову обійняв Лору.

— Я б хотів в середу відвезти тебе в Київ на іспит, — сказав Степан. — Ти дозволиш?

— Тільки без мигалки, — Лариса усміхнулася.

— Ти впевнена? А як же бешкети і шалені витівки? Я думав, що тобі сподобалося.

— Тільки не перед іспитом… — вона похитала головою.

— Чому? А для підйому настрою?

— О, ні... Я завжди дуже нервую перед іспитами. Мене аж колотить, я ні їсти, ні пити не можу.

— Добре. Обіцяю: поїдемо як зразкові учасники дорожнього руху. Ти згодна?

— Згодна, — Лора нервово озирнулася на будинок.

— Твоя мама стежить за нами через вікно, — усміхнувся Степан. 

— Так...

— І тобі краще піти, бо вона буде тебе пиляти.

Степан казав вірні речі, але йти Лорі зовсім не хотілося… хотілося ще побути з ним. Його прощальний поцілунок був солодким і тягучим, як мед. Так хотілося, щоб він тривав довше, але Степан відійшов, звільняючи Лору із своїх обіймів.

— Йди, поки я тебе відпускаю, — він зробив крок назад.

— До завтра, — сказала Лора, насправді зовсім не бажаючи йти.    

Коли Лариса зайшла до будинку — мама одразу ж пішла до своєї кімнати і вони не поговорили. Нічого. Завтра запитає в неї, чому вони з батьком взяли гроші вісім років тому…

Лора взяла рушник і пішла у літній душ. Опинившись потім у ліжку — не могла заснути. Степан займав всі її думки. Його очі, його губи… і те, що сьогодні з нею сталося вперше… А ще серце стискав страх за його життя... А ще… минулої ночі він спав у цій кімнаті… А ще… 

Задрімала Лора лише на світанку. О 7.30 її розбудив механічний будильник: потрібно йти по молоко.

Відпустивши Ларису і простеживши за тим, як вона зайшла до будинку, Степан пішов додому. Думок було багато і не всі веселі. Поранення усунуло його на час від справ, але без нього їх все одно ніхто не зробить… Потрібно обдумати чіткий план дій, доки він вільний і має можливість все обміркувати, але думалося тільки про Ларису. Чоловіча однозадачність грала з ним злий жарт. З чого б не починав, все одно закінчував нею. В житті немає місця для випадковостей. Він в цьому переконувався вже багато разів і був впевнений, що всі люди проживають написаний сценарій, маючи право вибору лише у певних точках плину часу. Однією такою точкою було водосховище. Він міг не знайти її у воді, але вперто пірнав, міг припинити реанімацію, але продовжував… А тепер він не може не думати про неї — про мАлу, котра виросла і стала неймовірно гарною дівчиною, один погляд на яку викликає потребу в холодному душі… І зараз в його житті чергова точка вибору, і знову вибір пов’язаний з нею.