Фантомна довіра - Лана Вернік

Тоня відмовилася допомагати Ларисі у її планах покинути дім Бондарів. Вона залишила подругу переодягатися, а сама пішла до зали, і звідти вже долинав її голосок. Тоня з Хризонівною завжди знаходила спільну мову. Географію у школі подруга не вчила, проте завжди мала тверду ”п’ятірку”, на відміну від Лори… Дівчина зітхнула. Увімкнула знову праску і висушила випрані трусики. Добре, що її залишили саму. При Тоні чи Степані гладити білизну посоромилася б. Степан… через нього, власне, і прала.. Зняла халат, такий теплий і м’який. Чий він? Гостьовий чи… його матері? За життя вона не бачила цю жінку, лише на похороні: бліде тіло з загостреними рисами обличчя. Навіть не зрозуміло було, чи схожий Степан на неї…

Лариса одягла сукню. Поправила руками волосся. Гребінця немає... Він був у сумці, яка, мабуть, лишилася в альтанці. От і привід покинути дім...

Лариса вийшла з кімнати в коридор. За котримись з цих дверей ЙОГО кімната, і вона не хоче знати, за котрими, але... Сусідні двері виявилися прочиненими, і Лора побачила його сумку на застеленому ліжку. Не хотіла, та тепер знає... Вона підійшла до масивних дверей, що відділяли спальну частину будинку від решти приміщень. Там, за ними, прихожа. Ліворуч — двері кухні, далі — ванна, туалет. Праворуч — стіна, вздовж якої розміщені шафи, за нею — велика зала-веранда, де й накрили стіл. Двері до зали відчинені, бо виднілися вони світлим прямокутником: вийти непоміченою не вийде… Вона чула Тонин сміх, голоси Степана і Хризонівни, музику… Звідки музика? Мабуть, радіо.

Лариса довго не наважувалася прочинити двері. Рука то підіймалася до ручки дверей, то опускалася. Пальці тремтіли від нервового напруження. Лариса підстрибнула від несподіванки, коли зовсім поруч, з іншого боку від дверей, задзвонив телефонний апарат, що стояв на комоді.

До нього підійшла Хризонівна.

— Алло. Добрий. Так, є. Степане, це тебе!

— Хто?

— Та Бакеро, хто ж ще… завжди той Бакеро. Хоч би раз якась дівчина тебе запитала… — бурчала бабуся, кладучи слухавку на комод і повертаючись до зали.

Лора бачила, як він вийшов з зали та зупинився з іншого боку дверей.

— Слухаю. Так. Ну звісно, що не відповідаю, я ж не в місті, тут немає покриття. Що там, кажи...

Він, слухаючи співрозмовника, обернувся до дверей. Лора розуміла, що крізь рифлене скло він зараз помітить її фігуру, тому відчинила двері.

Степанове обличчя було зосередженим, він щось уважно слухав, але, зустрівшись із нею поглядом, усміхнувся і лівою рукою вказав їй у напрямку столу, щоб проходила. Лариса зупинилася посеред прихожої, ставши так, щоб з зали її не було видно. За стіл іти вона не хотіла, а просто так піти не могла, адже обіцяла йому допомогти з перев’язкою і це питання слід було оговорити, перш ніж іти… Степан стояв на відстані кількох метрів, слухав голос у трубці, і йти від нього Лорі зовсім не хотілося, а лишитися вона боялася. Так і стояла, нерішуче переминаючись з ноги на ногу. На комоді, біля телефону, Лариса побачила свою сумочку. Мабуть, її принесла Хризонівна...

— А мені твої співчуття та муки совісті до одного місця. Ага. Саме так. Дай мені трохи одужати, і я каструю твого інформатора голими руками, — він зустрівся очима із здивованим поглядом Лариси і відвернувся. — Давай ти приїдеш і ми поговоримо, бо телефоном нормального діалогу не вийде. Так, і я міцно-міцно потримаюся за твою шию. Чекаю на тебе завтра.

Степан поклав слухавку і поглянув на Лору.

— Чому ти не сідаєш за стіл?

— Я хочу піти додому...

— Додому?

— Так… Так буде краще, — вона кивнула і озирнулася на вхідні двері.

— Там дощ.

Лариса поглянула на нього, на вхідні двері, потім знову на нього.

— Ти можеш позичити мені парасольку?

— Можливо,— він знизав плечима, розглядаючи її. Дівчина розгублено дивилася собі під ноги та не розуміла змісту його відповіді.

— Можливо?.. — вона все ж поглянула на нього.

Степан підійшов ближче.

— Ти питаєш, а не просиш. Типова помилка жінок у спілкуванні з чоловіками.

Лариса з подивом поглянула на нього, а він усміхнувся.

— Запам’ятай, мАла, на майбутнє: чоловікам потрібно все говорити конкретно, ми не розуміємо натяків, — потім схилився і сказав їй на вухо, — у нас немає такої функції.

Степан стояв майже впритул, і Лариса відчувала, як у прихожій раптом почав зникати кисень: їй ставало важко дихати поруч з ним.

— Я дам тобі парасольку, та спочатку ти сядеш за стіл. Потім допоможеш мені перев’язати руку, і лише тоді, якщо ще буде йти дощ, я дам тобі парасольку.

— Давай я перев’яжу тобі руку зараз… — Лора намагалася впоратися з хвилюванням, що наростало всередині. Степан бачив її внутрішню боротьбу, і така реакція дівчини його забавляла. Вона слабка... Він їй сподобався, це очевидно, Лора недосвідчена, розгублена, а він точно знає, чого хоче, і в цьому його перевага над нею. Попалася, Наядо…

Степан зацокав язиком і заперечливо похитав головою.

— Ні, зараз ми йдемо за стіл.

— Я не можу…

— Ти мене боїшся?

— Ні... — Лора розгубленим поглядом оглянула прихожу, не знаючи, куди дивитися, щоб не зустрітися поглядом зі Степаном. — Найбільше я боюся себе… — відповіла вона ледь чутно і стиснула губи.