Фантомна довіра - Лана Вернік

В машині Тетяна попросила увімкнути радіо. Музика, похитування авто, а також втома від важкого дня і бурхливої ночі зморили Лору, і вона заснула. Спала дуже міцно. Відкривши очі та побачивши себе в незнайомій кімнаті, злякалася. Підскочила й сіла на широкому дерев’яному ліжку, з обох боків від якого стояли тумбочки з лампами на них, дальня лампа світилася, наповнюючи кімнату тьмяним жовтим світлом. Була все ще одягнена, накрита м'яким бавовняним пледом. Вздовж стіни ліворуч — шафа-купе, в “ногах” на підлозі лежав овальний світлий килим, колір якого не могла визначити через тьмяне освітлення, за ним вікно від підлоги до стелі, зашторене. Праворуч від нього — велике велюрове крісло. Поруч з кріслом, вздовж правої стіни, стояв довгий письмовий стіл, з органайзером і різними канцелярськими боксами, біля нього — стілець, що крутиться. На правій стіні, недалеко від столу, були глухі дерев'яні двері. Біля них, ближче до ліжка, стояли сумки з речами: її та Степана.

Вона не пам’ятала, як опинилася тут. Останній спогад — вони виїхали з селища і поїхали у напрямку траси.

Підійшла спочатку до вікна і відсунула штору — виднілася лише освітлена вуличними ліхтарями клумба, за нею — альтанка і чувся з далини шум моря… За вікном — ніч. Де Степан? І Тетяна?

Лариса вийшла з кімнати, опинившись у коридорі, з такими ж глухими дверима з кожного боку. В кінці коридору було світло, і там, у вітальні, на дивані сиділа її менша сестра, дивилася великий телевізор і їла морозиво.

— О, привіт, сестричко, — посміхнулася Тетяна. — Виспалася?

— Так, мабуть… — Лариса розгублено озирнулася. Зліва відкрита кухня з барною стійкою, що відділяла її від вітальні. У вітальні стоять два великі крісла, диван і телевізор, праворуч скляні двері, що вели на закриту терасу, на якій виднівся великий овальний стіл, збоку від виходу на терасу — дерев’яні сходи нагору. 

— Ти заснула, — сказала сестра, — дуже міцно. Навіть не прокинулася, коли Степан заніс тебе до кімнати. 

— А де він?

— Поїхав поміняти машину і обіцяв купити фруктів, бо дорогою ми купили лише морозиво. Будеш? Там, у морозилці...

— Ні… Я хочу пити.

— Теж на кухні, — Тетяна махнула назад рукою. — Він дозволив мені зайняту одну з кімнат нагорі. Там такий класний вигляд з вікна, — дівчина засміялася. — Ну і там я не буду вам заважати.

— Таню… — Лора озирнулася на сестру.

— Що? Лоро, ну я ж розумію, що ви — не брат з сестрою і у вас майже медовий місяць, а я тут лише для того, щоб ти не сумувала, коли він буде їздити у справах. Мене все влаштовує. І я рада за тебе, сестричко. 

— Дякую… — Лариса взяла склянку і набрала в неї води, але, зробивши ковток, насупилась і поглянула підозріло на її вміст.

— Степан сказав, що вода м’яка і потрібно звикати, а поки пити мінералку з пляшок, — посміхнулася Тетяна.

— Саме так… — Лора допила воду і озирнулася. — Не уявляю, як я могла так заснути?..

— Може якби ти ночувала вдома минулої ночі, то в тебе були б сили витримати переїзд, — усміхнулася Тетяна.

— Слухай, а тобі не здається, що ти забагато говориш?

— Ні, — Тетяна залилася сміхом, — я кажу правду! До речі… поки ти спала, я познайомилася з садівником — дядьком Макаром і жінкою, котра прибирає тут. Це його дружина — Марина. Приємні люди. Степана вони вважають племінником Кіри Дмитрівни — я не знаю, хто це.

— Це власниця цього будинку.

— О… Добре. Ти — його дівчина, а я — твоя сестра.

— Ти — сестра? Ніколи б не подумала, — Лора усміхнулася.

— Уявляєш, ким доводиться прикидатися? Жах! Так, я митись і спати… Бо я, на відміну від декого, всю дорогу не проспала.

Коли сестра пішла до ванної, котра виявилася за одними з дверей коридору, Лора вийшла на терасу, з якої добре було видно подвір’я, засаджене різними декоративними рослинами, в’їзд, альтанку… Стало якось незручно, що так заснула і проспала такий дорогоцінний час з ним… Вийшла на подвір’я, пройшлася алеями. Все доглянуте: і будинок, і територія. Садівник добре виконує свою роботу. За високими парканами, обплетеними плющем, виднілись інші, такі ж гарні, будинки. Не всі були такими білосніжними як цей, до якого вони в’їхали, але всі були великі і гарні… Дачі. У людей і будинків таких немає, а тут дачі…   

Було вже близько другої години ночі — Степан ще не повернувся і Лариса починала нервувати. Згадала його слова про те, що вона “не повинна себе мучити” переживаннями, бо “не може вплинути на хід подій”, але як цього не робити? Вирішила відволіктися і піти до ванної. Велика овальна ванна була в кутку і до неї вели мозаїчні сходи, золотаво-пісочних кольорів. Поруч тумба з умивальником і великим дзеркалом над ним, душова кабіна. Перламутр і пісочна гама... У Фурії — цікавий смак…

Лора пішла в душ. На виході, в коридорі, замотана у білий м’який халат, вона наштовхнулася на Степана.

— Привіт, — він усміхнувся, зустрівшись з нею поглядом.

— Привіт… — Лариса трохи розгубилась — Я все проспала, вибач…

— Наядо, не вибачайся, тобі потрібно було відпочити. Це ж я не давав тобі спати ні вночі, ні вранці — ти втомилась, — він обійняв її і пригорнув до себе.

— Ти так пізно… Все добре?

— Зустрічався з Вадимом, він розповів мені про стан справ. Завтра, тобто сьогодні вранці, мені потрібно буде поїхати в порт і на станцію та поглянути що там реально відбувається.

— А коли ти повернешся?

— На вечерю я точно повернуся. На обід — не обіцяю, бо потрібно багато чого зробити. Вам доведеться завтра розважатися без мене.

ВІн поцілував її і провів до кімнати, а сам пішов у душ, після якого, пригорнув сонну Лору до себе і миттєво заснув. На сон було лише декілька годин, котрі потрібно було використати саме на сон. О шостій ранку вже мав їхати.

Прокинувся сам. Обережно, щоб не розбудити Ларису, підвівся з ліжка. Для прояснення розуму — кава. Міцна. Без цукру і вершків. В такі напружені періоди кава ставала не приємним напоєм, а необхідністю. Гірка і густа, як смола.