Фантомна довіра - Лана Вернік

— Хто? Дядько Максим?

— Степан! Степан сьогодні приїжджав. Їздив з бабусею на кладовище. Він був за кордоном, коли його мама померла. Приїхав, щойно повернувся в країну.

— Степан? На такій великій чорній машині?

— Так. Ти його бачила? — перепитала подруга.

— Машину бачила, а його ні. Хоча він мене бачив...

— Звідки ти знаєш?

— Ну, я йшла до тебе — машина стояла. А коли я відчинила твою хвіртку, то машина поїхала… Він був всередині і не вийшов. Мабуть, досі жалкує, що врятував мене…

— Не думаю. Дивно, що не вийшов. Він же питав про тебе! “Як там Русалонька?” Уявляєш? Назвав тебе Русалонькою! Я сказала, що ти в медичний універ не вступила, що поїхала дізнаватися сьогодні результат у медучилище, але я була впевнена, що ти все здаси. Говорив нормально. Усміхався. Казав, що радий мене бачити, що я виросла.

— Він з тобою завжди нормально говорив.

— Ну, так… А знаєш, Степан змінився. Став такий мО́цний, — Тоня підняла руки, демонструючи біцепси. — Погляд, щоправда, все такий же дивний. Я вже трохи відвикла від його очей. Де працює і чи одружений, не сказав. Лише усміхався і казав: “У мене все добре”. Дивно, чому ж він не вийшов?..

— Давай не будемо про нього говорити. Якби хотів... нічого ж не заважало вийти з машини і хоча б привітатися, але він цього не зробив, — Лора поморщилася, згадавши лютий погляд хлопця і його слова тоді. — Змінімо тему.

— Добре. Я зараз поставлю чайника. Якого ти там тортика принесла?

— Празький… — зітхнула Лора. Вся ця ситуація зі Степаном засмутила її, і настрій зіпсувався. Минуло стільки років… Невже вона настільки йому огидна, що він не зміг просто сказати їй “привіт”?

Перед початком занять в училищі була практика, під час якої студенти підмітали, мили, одним словом, готували навчальні корпуси до занять.

З початком навчання життя подруг круто змінилося. Юля жила в Києві у рідні, а Іра й Тоня перший час жили в гуртожитку. Вони регулярно просипали пари й вечорами дозволяли собі розважатися, за що отримували “наганяї” від майстра групи. На вихідні їздили додому і в неділю ввечері, або ранком понеділка, везли торби з харчами в гуртожиток. На наступні вихідні знову їхали додому. Після першого семестру дівчата їздили вже з дому, бо їхні батьки були “дуже незадоволені” навчанням доньок.

Лора не жила в гуртожитку і їздила з дому на навчання, а ввечері — додому, витрачаючи на дорогу майже дві години часу щодня, тому намагалася в електричці вчитися. Навчалася вона дуже добре.

У неї з’явилися нові друзі. Небагато, але з’явилися. Так сталося, що більш ніж половина Лориної групи прийшла з медичного ліцею, і всі були добре між собою знайомі та тримались одне одного. Ті, хто був “не з ліцею”, гуртувалися вже між собою, окремо. Переважно, у групі навчалися дівчата. Щоправда, з двадцять восьми студентів у групі, якимось дивом, було аж вісім хлопців.

По великому секрету Лорі розповіли історію про ліцеїстів. Одна дівчина, з паралельної групи, прийшла до завідувачки відділення, брати дозвіл на перездачу, і почула під дверима, як та розмовляла з якимось викладачем. Почута історія була про те, як ліцеїсти “покарали” викладачку ліцею, підмішавши тій оксибутират натрію, і потім потішалися над жінкою, котра почала себе не зовсім адекватно поводити. Спочатку вони сміялися, бо сплутана свідомість жінки і її поведінка видавалися їм потішними, а потім, коли у жінки почалися судоми, трапилося сечовиділення і почалося блювання, викликали їй швидку допомогу. Приїздила міліція, всіх допитувала, але спільники мовчали і ніхто нікого не видав. Ці ліцеїсти — ще та банда… Слід бути ДУЖЕ обережними з ними.

Пощастило з одногрупниками…

Беззаперечним красунчиком і улюбленцем групи був Іщенко Валерій, з ліцеїстів. Він працював на швидкій допомозі санітаром вихідними. З цієї причини, щопонеділка, часто дрімав на задніх партах. У нього була закохана чи не половина дівчат у групі, включно зі старостою.

Так трапилося, що Лору ставили з ним у пару на лабораторні роботи, бо ділили групу за списком. Ну, так вже виходило, що Ільчук Лариса і Іщенко Валерій у списку були поруч, а не Магушинець Марина (так звали старосту).

Ларисі Валерій не подобався. Зовсім. Він був симпатичним, русявим, сірооким красенем, у нього була сліпуча усмішка, але жахливий характер і бажання виїхати коштом інших. Лора не хотіла робити все сама, тому частенько сварилася з ним, намагаючись мотивувати його почати працювати. Він ображався, бурчав, але таки щось робив, і вони отримували, як правило, хороші оцінки.

Почалося перешіптування за спинами, що у них “шури-мури”.

— Слухай, не хочу ходити колами, тому запитаю прямо: у тебе з Іщенком щось є? — поцікавилась Олена Швець, дівчина з Фастова, котра не входила до числа ліцеїстів, і з якою Лора товаришувала.

— Нічого немає, а чому ти питаєш? — підняла Лора на дівчину здивований погляд.

— Маринка там, у дівчачому туалеті, отрутою плюється, що ти в неї Валерку відбила.

— Що? — очі Лариси збільшилися від почутого безумства. — У мене навіть у думках нічого подібного не було.

— Ви ж у п’ятницю разом з училища пішли. Це так?

— Так. Йому потрібно було на швидкісний трамвай, а мені це по дорозі, я ж потім на електричку йду, то ми пройшлися разом до Лепсе, а там вже кожен куди йому потрібно пішов-поїхав…