Фантомна довіра - Лана Вернік

— Дайте мені спокій… — просичав Степан і пішов з двору, відштовхнувши Ларису.

— Йди додому, дитино, — сказала Хризонівна. — Ця історія… Люди по-різному її сприйняли. Хтось почав казати, що це він тебе зурочив... хтось, що сама винна... Тому він і сердиться.

— Але ж це Юля сказала хлопцям затягти нас на глибину! Якби не Степан, я б… я б померла! — заплакала Лора, несила вже стримувати сльози.

— Молодша сестра Андрія Горбача?

— Так… — кивнула вона витираючи сльози. — Ось, візьміть, це я вам спекла, до чаю…

Лариса віддала коробку з печивом жінці в руки, розвернулась і повільно пішла додому. Груди пекла образа. Вона не знала, чим завинила, що Степан зустрів її з такою злістю і роздратуванням. Просто прийшла подякувати за свій порятунок, а почула, що він шкодує про те, що врятував її… Зовсім не такою вона уявляла цю зустріч. Яка різниця, хто там що каже, адже вона сама і її родина дуже вдячні йому… Чому він так?

— Лоро! Лоро, стій! — покликала її Тоня, наздоганяючи.

Вона зупинилася, витираючи сльози.

— Привіт.

— Привіт…

— Я у вікно бачила, як Степан на тебе налетів. Ти на нього не сердься. Тут йому таке дурні баби влаштували! Сказали, що то він тебе зурочив. Ой, тут таке було! Вікна їм у хаті побили…

— Хто?..

— Та, вистачає дурнів, — зітхнула Тоня.

— Я ж нічого не знала...

— Твої не розповідали тобі?

— Ні…

— Ну, вірно робили, як на мене. Але йти до нього додому було не найкращою ідеєю.

— Ти розповіси мені про все, що трапилося?

— А в тебе ще печиво вдома є?

— Є, ходімо.

Тоня розповіла, що після приїзду міліції Горбачі гарно всюди “мазали” грошима. Домовилися зі слідчим, і той переконав Ларисиних батьків не писати заяву. Нещасний випадок.

Юлю відправили до бабусі, хлопців теж повідсилали кого куди, до пори. Ларисині батьки зосередилися на лікуванні доньки. Все затихло. Коли всі зрозуміли, що нікому ніякого покарання не буде, то дехто з причетних до інциденту почав розповсюджувати чутки, що у всьому винен Степан, тим самим підтримуючи загальне цькування хлопця: Відьмак…

Особливо “старалася” родина Юлі. Це була повна дурня, але місцеві п’яниці, підбурені “громадянами”, вночі побили в будинку Хризонівни вікна. Потім вони зізналися, що це Андрій Горбач їм і самогон приніс, і сказав, що робити. Дуже вже Степан йому чимось муляв. Ходили також чутки, що Степану, як рятівнику, дадуть медаль.

Після розбитих вікон Степан сильно побився з Андрієм, в результаті чого дільничий на обох склав протоколи. Потім приїжджала якась жінка з “крижаним поглядом” і це питання швидко залагодили. Проте місцеві забобонні бабусі Відьмака зовсім у спокої не лишали…

— Я не знаю точно у чім річ, але крім цієї історії з тобою є ще щось, — сказала Тоня, жуючи печиво.

— Що саме?

— Уявлення не маю, але Степан дуже емоційно реагує. Думаю, у їхній родині ще щось трапилося, про що вони не говорять. І оте інше дратує його так, що пара виходить з вух. Про нього ж і раніше всяку дурню казали, але він якось спокійніше все сприймав. А цього разу — ну прям капець який сердитий. Зі мною теж не говорить — гарчить і посилає. Скажений.

Лора не знала ні що думати, ні що відповідати. Якби вона не поїхала того дня на водосховище, то нічого б не трапилося. Мабуть, у всьому, що сталося, вона таки винна.

На святі першого дзвоника було присутнє керівництво району. Планувалось урочисто вручити Степану медаль за “За порятунок потопаючих”, однак, щойно директор школи проголосив, що зараз відбудеться нагородження, хлопець демонстративно пішов з лінійки, не звертаючи уваги на численні оклики. Він з роздратуванням зиркнув на Ларису, миттєво знайшовши її серед всіх дітей, що вишикувалися на святковій лінійці. Цей погляд прилетів до неї, мов блискавка. Вона відчула розряд, що обдав жаром її тіло. Невже він і справді Відьмак?... Лора провела його поглядом, намагаючись впоратись із хвилюванням і тремтінням у ногах. Медаль, замість Степана, отримала бабуся, разом зі словами вдячності за виховання такого “хорошого онука”. Віра Хризонівна дякувала...

Весь навчальний рік, зустрічаючись у шкільних коридорах чи їдальні, Лариса ніяково зупинялась і винувато дивилася на нього, а Степан кожного разу демонстративно відвертався і проходив повз неї. Лора не знала, у чому полягала її провина. Плакала. Запитати не наважувалася, мовчала. Боялася повторення останньої розмови. Їй дуже хотілося порозумітися зі Степаном, але все ніяк не випадало нагоди, а потім, після здачі іспитів, він забрав атестат і поїхав з селища. Бабуся нікому не казала куди саме. На випуску Степана не було, і ніхто не згадував, що у них був ще один однокласник. Золотий медаліст… Всі поводилися так, ніби Степан ніколи не вчився у цій школі. Лише Віра Хризонівна сумно дивилася на веселих випускників 1990 року, не бачачи серед них свого єдиного онука.