Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже
— Насамперед, від його живопису.
— Тих справжніх картин чи підроблених?
І негайно пошкодував, що слова злетіли з язика. Адже обіцяв собі: ніякого сарказму!
— Вам треба було одружитися.
— Корсо, не глузуй з моєї біди. Собєскі щойно помер.
— Навіщо ти мені це все розповідаєш?
— Не хочу подавати марну надію: у моєму житті для тебе немає місця. Принаймні такого, на яке ти сподіваєшся.
Така щирість — він міг лише усміхнутися.
— Щонайменше сказано відверто.
— Я займуся похованням, і на могилу прийду сама.
Вона сиділа дуже прямо, тримаючи руки між зсунутими колінами. А тоді в голові Корсо зажевріла думка: вона ж ламає комедію. Адвокатеса чогось домагалася.
— А якщо без жартів? — різко спитав він.
— Яких жартів?
— Без сентиментальних вигадок, сповіді, ролі невтішної вдови… Годі вже.
Клаудія підвелася. Запхавши руки до задніх кишень, долонями назовні, підійшла до вікна.
— Хочу, аби ми з тобою знову взялися за розслідування.
— Яке розслідування?
Вона повернулася до нього. Сонце шмагало її білу шкіру, заливало сліпучим світлом.
— Хочу, аби ми переглянули справу.
Тепер він сам зірвався на рівні ноги й рушив до неї.
— Ти, мабуть, знущаєшся?
Вона ступила крок уперед, і він закляк: вона так сильно вабила, що його ледь не знудило.
— Я довго міркувала. Корсо, ми схибили. Собєскі та Перес не вбивали.
— Отакої.
— Ми щось проґавили.
Трапилася нагода зблизитися з нею. Але вона інакше ставилася до цього: Собєскі мали повернути добре ім’я, і тоді вона могла б і далі щасливо жити зі своєю примарою. Даремні сподівання.
— Мене це вже не цікавить, Клаудіє.
Вона лише недобре усміхнулася й повернулася до шибки. А тоді Корсо рішуче наблизився до неї й схилився над її плечем.
— Собєскі помер, — прошепотів він їй у вухо. — Зав’язав вузол убивці й повісився. Усьому кінець, Клаудіє.
— Повірити не можу, що тебе так легко обкрутити круг пальця.
— Іди лісом.
Вона повернулася на закаблуках і попрямувала до дверей. Вантажники щойно поставили на сходовий майданчик круглий мармуровий столик. Він уже перетинав поріг, як раптом вона його наздогнала.
— Допоможи мені, Корсо. Розслідування не довели до кінця!
— Полюбляєш тістечка — не раз ходитимеш до віденської кав’ярні: і так — без кінця. Змирися з тим, що ти зрослася з цією справою, та й годі.
Вона його обігнала й перегородила шлях.
— Ти так нічого й не втямив, Корсо. Хоч знаєш, що трапилося під Ла-Маншем, коли ти стежив за Собєскі?
Коп майже забув про тодішню загадкову втечу.
— Він тоді передав полотно. А завершив його саме тієї ночі, коли вбили Софі Серейс. Обмін відбувся в тунелі. На нейтральній території.
Спогад блискавкою прошив мозок: того дня художник мав на собі капелюха й ніс наплічник зі згорнутим килимком. А коли Стефан знову побачив Собєскі в Блекпулі, килимок десь зник.
Як можна було проминути таку деталь?
87
Від Клаудії він підчепив два віруси.
Насамперед потерпав від нещасливого кохання. Відкрита рана мала загоїтися з плином часу. Корсо стійко зносив випробування й навіть відчував, як постать адвокатеси дедалі більше розпливається в пам’яті, щоразу траплялася нагода не думати про неї. Він мав зосередити увагу на Таде й задовольнитися Міс Берет.
Значно небезпечнішим виявився інший вірус: йому все здавалося, що вбивця зі «Сквонка» блукає десь поблизу… Клаудія ніколи не сподівалася, що Корсо їй допомагатиме, але знала: попри всі гучні заяви про те, що слід скоритися, щойно вигулькне якась дрібничка, бодай одне підозріле слово — і він знову мордуватиме себе питаннями.
Те, що трапилося в тунелі під Ла-Маншем, не мало великого значення, але водночас додавалося до низки помилок, яких він припустився. Незабаром запанувала думка, що той, хто вбив Софі та Елен, просто втік, як пісок між пальцями.
І це не був ані Собєскі, ані Перес — хтось інший.
Йому урвався терпець, і він запросив Барбі до кав’ярні «Золоте Сонце» — одного дня там вже збиралися копи з 36-го, аби обговорити справу Собєскі.
Барбі щиро здивувалася:
— Рішення у справі вже ухвалили.
— Але це не означає, що розставили всі крапки над «і». Історія має багато білих плям.
— Гаразд, але Карний розшук тепер працює над іншими трупами.
Корсо кивнув, роздивляючись крізь шибу, як машини мчать мостом Сен-Мішель.
— Щось нове розповіли? — знову заговорила вона.
Він не поглянув на неї, лише знаком показав, що ні, а сам подумав: може, Клаудія мала рацію і треба ще раз переглянути архіви справи. Але він уже напам’ять знав, що там написано…
— А Перес? — запитав він, не спускаючи очей з потоку машин.
— Звісно, нічого не знайшли, — іронічно відказала Барбі. — Суддя зробить висновок, що це було вбивство з метою пограбування: втім, у нього таки вкрали гаманець.
Корсо з певним цинізмом подумав, що ідеальний злочин здатний скоїти лише коп.
Він знову затримав погляд на Барбі. Нова посада добре вплинула на неї. Вона здавалася спокійнішою, не гризла нігтів, споважніла. Але над стилем слід іще попрацювати: сукня зшита ніби з армійської ковдри, торочки лежать нерівно.
— Ти як не в своїй тарілці, — стурбовано промовила вона. — Усе гаразд?
— Так.
— На роботі?
— Як звично. Знайшов собі тепле місце.
— А Таде?
— Усе чудово. — Він поглянув на годинника. — Мушу вже їхати, аби забрати його зі школи.
Барбі ніби читала поміж рядків.
— Саме цього ти й хотів?
— Кажу тобі: все гаразд.
Відповів дещо роздратовано, отже, усе було геть навпаки. Але Корсо не хотів розвивати цю тему, хоча місяцями розмірковував: чи почувався насправді добре в ролі неспішного глави сім’ї? Чи міг задовольнитися тим, що сталася низка вбивств, але досі було незрозуміло, хто за ними стоїть?
— Дуже приємно було побачити тебе, — проказав він і підвівся. — Наступного разу запрошу тебе поснідати зі мною.
Барбі навіть не відповіла. Надто добре знала Корсо й була впевнена, що він лише вдає, ніби все гаразд. Коп просто не годен був змиритися з тим, як завершилася справа, і заспокоїться лише тоді, коли знову відкриє скриньку Пандори.
Минув тиждень. Він сам собі заборонив телефонувати Бомпар і просити її надати доступ до архівів. Примусив не читати збережених нотаток або документів. Але одержимість росла в його голові, як ракова пухлина.
