Агент №13 - Андраш Беркеші

— Міліціонер! Така його служба. Ви ще не чули про результат розслідування, яке провів майор Балінт? Але, певно, чули, що він казав учора про Еріха Фокса?

— Чув.

— І, на думку Шалго, версія майора імовірна. Але що я можу вдіяти, якщо полковникові не подобається моя фізіономія і він підозріває мене. Адже логіка версій Балінта незаперечна. Меннел добув коштовності, Фокс переслідував його і в зручний час убив. Адже Фокс був торговцем старовиною. Балінт навіть має докази: у гаражі знайдені відбитки пальців та сліди. Однак для полковника Кари це замало. Знаєте, що він наказав лейтенантові? Якщо в мене немає алібі, арештувати мене і привезти в Будапешт. Ось як! А я знаєте, що скажу? Будь ласка, арештуйте і доведіть, що Віктора Меннела вбив саме я.

Губер спокійно димів сигарою і уважно слухав інженера.

— А якщо полковник Кара доведе? — нарешті запитав він.

Казимир підвів брови.

— Що доведе?

— Що ви вбивця.

— Ви жартуєте?

— Ні. Просто мислю вголос.

— Дурниці. Ха-ха! Я вбив Меннела і прибрав до рук коштовності?

— Ні, ні. Полковник дуже добре знає, що Віктора Меннела вбили не через коштовності. Це йому довів Шалго. Ось чому він не може погодитися з версією Балінта, хоч вона і логічна. — Казимир вражено дивився у суворе обличчя Губера. — Кара має рацію! Я теж знаю, що коштовності не у вбивці.

Казимир підозріло глянув на німця, і його всього пройняв жар.

— Виходить, відомо і те, хто вбив Віктора Меннела? — спитав Казимир.

— Кара тільки здогадується, а я знаю точно.

— Від кого?

— Від самого Віктора Меннела.

Казимир іронічно всміхнувся.

— А-а! То інша справа. Зрозуміло: ви відвідали його в моргу і приємно побалакали.

— Я мав з ним розмову ще перед смертю, — роздільно вимовив Губер, не звертаючи увагу на іронію Казимира. — Це правда, пане інженер! Говорив з ним за півгодини до смерті. Чи відомо вам, що в машині Меннела було вмонтовано рацію?

— Знаю. — Казимир з цікавістю глянув на спокійного німця. — І про що ж ви балакали з Меннелом?

— Він сказав, що має з кимось зустрітися. І боявся цієї зустрічі.

— Сказав навіть з ким?

— Так, сказав. Розмову записали на магнітофонну плівку, а мені вдалося зробити копію. Вона в мене.

— Зрозуміло, — буркнув собі під ніс Казимир і нервово запалив сигарету. — Ви, пане Губер, виказали десяток людей. Знаєте, що органи шукають убивцю. Чому ж ви їм не передасте оту магнітофонну стрічку?

— Бо не хочу, щоб ваша мати потрапила в біду, — відповів Губер і глянув на враженого Казимира.

— Моя мати? — перепитав він. — Ви збожеволіли!

— Помиляєтесь, пане інженер. Я при повному розумі. Меннел був розвідником. Я виказав дванадцять агентів його мережі. А про тринадцятого промовчав.

Казимир зіщулився, ніби хтось ударив його по голові.

— Ви хочете сказати, що…

— Так, пане інженер, — спокійно відповів Губер. — Тринадцятим агентом Віктора Меннела є ваша мати, Бланка Таборі.

— Пане, ви з цим не жартуйте! — погрозливо вигукнув Казимир.

— Я сказав те, що є, пане інженер.

— Брехня! Такого не може бути!

— Чиста правда. І це я можу довести. — Губер ледве стримував хвилювання. — Скажіть, будь ласка, що ви знаєте про свою матір?

— Усе. Мати завжди була відвертою зі мною.

— Пане інженер, я пропоную спокійно мене вислухати. Це у ваших інтересах. Я розповім вам дещо. І, як не прикро вам буде слухати, прошу взяти себе в руки і бути об'єктивним. Ви знаєте про безмежну любов Мате Таборі до своєї сестри Бланки. У такому дусі виховали їх батьки. Вони готові на будь-які жертви заради одне одного. Я наголошую на цій обопільній любові брата і сестри, бо згодом це вам багато дечого пояснить.

— Це мені відомо, — нервово відрубав Казимир.

— Мате Таборі — людина лівих поглядів…

— І це знаю. Кажіть суть.

— Мені зрозуміла ваша нервозність, пане інженер, але прошу не перебивати мене… навіть тоді, коли я розповідатиму про відомі вам речі. — Він затягнувся сигарою кілька разів, трохи помовчав і повів далі: — Бланка Таборі далека від політики. Вона художниця. І не така врівноважена, як її вчений брат. Запальна, скрита і має власні погляди на життя. В сороковому році вона познайомилась із штабним капітаном Кароєм Моношторі-Мюллером. Знайомство згодом переросло в кохання. Бланка написала про це своєму брату. Невдовзі одержала відповідь з Данії. Мате Таборі запросив із Пешта інформацію від знайомих того капітана. Відповідь була прикра: Кароль — цинік, розчарований життям, фашист. Належить до тієї категорії найманців, які вірно служать своїм хазяям, доки їм добре платять. Фанатично твердить, що людство визріло для спустошливої війни і що сильні мають винищувати слабих. Бланка бачила свого коханого іншим і не погодилася з думкою брата. Тоді Таборі написав їй категоричного листа: або він, або Моношторі. Заради брата Бланка удала, що розійшлася з капітаном, але потай вони зустрічалися. Потім нацисти арештували в Данії Мате Таборі та його дружину, кинули їх у концентраційний табір. Тепер уже й керівництво Моношторі поставило перед ним вимогу порвати зв'язки з Бланкою. Капітан кохав дівчину, хотів одружитися з нею, але не дістав на це дозволу. Його відправили на фронт. Моношторі здичавів, став нещадний до всіх. Не визнавав ні людей, ані бога. Потай листувався з Бланкою. На дівчину справила велике враження така вірність капітана. Вона переконана, що Моношторі страждає через неї, навіть гадки не маючи, що на окупованих територіях той чинить страшні злочини. Звичайно, в той час капітан і не вважав це за злочин. Його керівництво теж було такої думки і нагороджувало його орденами і медалями, підвищувало в чині. Потім почався відступ. У боях за Дунаєм Моношторі, тоді вже майор, посварився з німецьким генералом і застрелив його…

— За що? — запитав