Агент №13 - Андраш Беркеші

Балінт подав знак, на Сюча наділи наручники і попели до «чорного ворона», що стояв у дворі управління внутрішніх справ. Потім майор почав допитувати Беату. Вона попросила сигарету і жадібно затягнулася, нервово ковтаючи дим.

— Може, випили б чогось? — запитав майор.

— Якщо можна, трохи коньяку.

— Прошу, — відповів Балінт і подав знак одному своїх співробітників. Той приніс пляшку коньяку. Май налив трохи у стопку, і вона вихилила, навіть не моргнувши.

— Куди мене повезуть? — запитала нарешті.

— В Будапешт. Всю вашу мережу розкрито, — сказав майор. — А ваша доля тепер цілком залежить від того, на скільки розумно ви поводитиметесь.

— Який строк мені можуть дати? — спитала вона вже спокійніше. Мабуть, сигарета і коньяк трохи заспокоїли її.

— То вже вирішить суд, він братиме до уваги багато різних факторів. У разі щирого зізнання, якщо це сприятиме успіхові розслідування, ви можете відбутись лише кількома роками. Для жінки, особливо для молодої, це має неабияке значення.

Беата вп'ялася поглядом у пляшку з коньяком. Слідчий налив їй ще трохи, і майор кивнув їй головою на знак, що може випити. Раптом передумав, узяв стопку і разом з пляшкою заховав у шафу.

— Дайте ще трохи, — благала Беата.

— Потім, потім! — Балінт запалив сигарету. — Скажіть, хто, на вашу думку, вбив Меннела?

Беата кусала нижню губу так, що вона аж спухла. Жарина сигарети вже припікала їй пальці, та вона усе ще жадібно затягувалася. Зрозуміла, що становище її безвихідне. Меннела немає в живих, Тібора і Гейзу теж арештовано.

— Дайте ще сигарету, — попросила вона. Балінт задовольнив її прохання. — Чи зважать на мої зізнання?

— Я гадаю, обов'язково зважать.

— Гаразд. Я розповім усе, що знаю. Запитуйте.

— Хто вбив Меннела?

— Доказів у мене немає. Але переконана, що це зробив мій наречений, Гейза Салаї.

— Ви можете сказати це йому просто у вічі?

— Так. Адже коли він відібрав у мене лист Меннела, він погрожував убити його, якщо я не порву з німцем. Гейза фізично дуже сильний і страшенно ревнивий.

— Приведіть Салаї, — наказав слідчому Балінт.

Оскара Шалго трохи зачепили за живе слова майор Балінта, і разом з тим йому приємно було, що молодий лейтенант став на його захист.

— Я цілком розумію Міклоша, — сказав він після вечері Лізі, яка, помивши посуд, внесла йому миску гарячої води для ніг. — Порушення законності, які мали місце у п'ятдесятих роках, живучі. Варто комусь із державної безпеки помилитися, як тут же посилаються на ті часи, наводяться приклади.

— Чого ти краєшся? Адже Ерне схвалив твій план, а це головне. Я теж вважаю, що твої підозри небезпідставні. Але припустимо, що ми помилилися. Ну то й що? З ким таке не трапляється!

Старий хотів щось відповісти, але в ту мить задзеленчав телефон прямого зв'язку з полковником Карою.

— Сиди, не виймай ноги, — сказала жінка і принесла апарат.

— Балатонемед. Шістнадцятий слухає, — сказав у трубку старий.

По той бік проводу чийсь хрипкий чоловічий голос тихо спитав:

— Полковник Кара?

— Ні, полковник у Будапешті. Повернеться завтра чи позавтра.

— Прошу вас, мені терміново треба поговорити з полковником Карою!

Шалго мовчки показав Лізі на другий телефонний апарат. Жінка зняла трубку і щось пошепки почала говорити черговій телефоністці. А старий тим часом порадив незнайомому викликати через міжміську телефонну станцію міністерство внутрішніх справ, мовляв, там, можливо, знайдуть полковника на роботі.

— А звідки ви дзвоните? — запитав Шалго.

— З Кестхея.

— Тоді краще підіть у місцеве управління внутрішніх справ, там мають прямий зв'язок з Будапештом.

— Уже пізно, а нам треба негайно діяти, — відповів незнайомець. — А чи немає заступника полковника?

— Є. Я його заступник. Оскар Шалго.

— В такому разі, мені з вами негайно треба зустрітися. Моє прізвище Монтьє. П'єр Монтьє. Я француз, турист. З п'ятнадцятого числа мешкаю в Балатонемеді, в готелі «Шелле». Приїхав у Кестхей лише на два дні.

— Зрозуміло. Де і коли ви хочете зустрітися?

— В Шіофоку, в барі готелю «Європа». Зараз п'ять хвилин на дев'яту, я виїжджаю негайно, о десятій годині буду там. Отже, до зустрічі о десятій в готелі «Європа».

— Домовились. Але як я вас упізнаю?

— Дуже просто. Скажете офіціантові, що шукаєте мене.

— Будь ласка, повторіть ще раз ваше прізвище.

— П'єр Монтьє.

— Зрозуміло. П'єр Монтьє. Добре, пане, — сказав старий, помітивши краєм ока, що Ліза щось записує. — А ви можете сказати, у чому все-таки справа?

— Я покажу вам убивцю Віктора Меннела Еріха Фокса.

— Еріха Фокса? Ви жартуєте, пане. Наскільки мені відомо, Еріх Фокс ще двадцятого числа покинув Угорщину.

— Так, він виїхав, але вчора повернувся. Якщо ви його не арештуєте сьогодні вночі, буде пізно, бо він завтра знову виїжджає. До побачення о десятій годині в Шіофоку. — І П'єр Монтьє поклав трубку.

Старий дивився на Лізу, яка саме набирала якийсь номер. Чергова комутатора відповіла, що номер, який вона просила, зайнятий.

— Облиш, люба, — сказав Шалго. — Попроси, хай з'єднають з готелем «Європа». — І через якийсь час Шалго вже розмовляв з черговою адміністраторшею готелю Агі Добраї.

— Чи мешкає у вас француз П'єр Монтьє?

— З п'ятнадцятого липня, — відповіла дівчина. — Але вчора він виїхав у Кестхей. Він журналіст, порядний чоловік. А вродливий такий, як…

— Як я? Це ти хотіла сказати? — жартома перервав її старий.

Агі Доораї щиро засміялася.

— Я хотіла сказати, як Жан Габен, — пояснила вона. — Дядьку Оскаре, ви не знаєте, чому майор Балінт цікавився Еріхом Фоксом?

— Цікавився?

— Так. Правда, під секретом.

— А що, щось