Хрест із сапфірами - Гілберт Кійт Честертон

— Всі присутні знають, що в саду знайшли труп з відсіченою головою. Докторе Сімон, ви його оглядали. Чи, на вашу думку, вбивця повинен володіти великою силою? А може, вистачить мати дуже гострий ніж?

— Я би сказав, — відповів доктор, вже зовсім блідий, — що цього взагалі не можна зробити ножем.

— У такому випадку чи ви не знаєте, — продовжував Валантен, — яким знаряддям це можна зробити?

— З сучасних, гадаю, жодним, — відповів доктор, страдницьки вигинаючи брови. — Шию взагалі так просто не перерубаєш, а тут ще й зріз дуже гладкий, ніби діяли алебардою або старовинною сокирою ката, або ж дворучним мечем.

— Господи, Боже мій! — істерично вигукнула герцогиня. — Та звідки ж тут дворучні мечі?

Валантен все ще не відривався від аркуша, котрий лежав перед ним.

— Скажіть, — запитав він і продовжив квапливо, — а можна це зробити довгою шаблею французьких кавалеристів?

У двері тихо постукали, й у всіх присутніх схолола кров, ніби від стуку в «Макбеті» Шекспіра. І в мертвій тиші доктор Сімон насилу вимовив:

— Шаблею, напевно, можна.

— Дякую вам, — сказав Валантен. — Зайдіть, Іване!

Іван відчинив двері та сповістив про прихід майора Ніла О’Брайєна. Слуга знайшов його, коли той знову бродив садом. Вигляд в офіцера був стурбований та роздратований.

— Що вам потрібно від мене? — вигукнув він.

— Сідайте, будь ласка, — спокійно й люб’язно сказав Валантен. — А що ж це ви без шаблі? Де вона?

— Залишив у бібліотеці на столі, — відповів О’Брайєн, в котрого від розгублености знову почав проявлятися ірландський акцент. — Вона мені набридла і…

— Іване, — сказав Валантен, — будь ласка, підіть і принесіть з бібліотеки шаблю майора. — Потім, коли лакей зник, він продовжив: — Лорд Гелловвей стверджує, що бачив, як ви вийшли з саду в дім, і відразу після цього там знайшли труп. Що ви робили в саду?

Майор гепнувся на крісло.

— А-а, — викрикнув він вже зовсім по-ірландськи, — милувався місяцем! Спілкувався з природою, оце і все.

На якийсь час зависла важка тиша, а потім знову почувся той самий буденний і моторошний стукіт у двері. Повернувся Іван, він приніс порожні сталеві піхви.

— Ото все, що було, — сказав він.

— Покладіть на стіл, — не піднімаючи голови, звелів Валантен.

Запанувала крижана тиша, схожа на ту, котра в залі суду приголомшує засудженого вбивцю. Давно затихли невиразні вигуки герцогині. Люта ненависть лорда Гелловвея торжествувала. І тут сталося несподіване.

— Я вам скажу, — вигукнула леді Маргарет тим дзвінким голосом, що буває в сміливих жінок, котрі наважуються виступати публічно, — я вам скажу, що робив у саду містер О’Брайєн, оскільки він вимушений мовчати. Він пропонував мені стати його дружиною. Я відмовила — сказала, що за моїх сімейних обставин можу йому запропонувати лише повагу. Це його розсердило — напевно, моя повага йому не надто потрібна. Що ж, — додала вона з блідою посмішкою, — не знаю, чи тепер він буде її цінувати, та я й зараз скажу про мою повагу до нього. І поклянусь де завгодно, що цього злочину він не скоїв.

Лорд Гелловвей, схилившись до неї, намагався (як йому видавалося, тихо) напоумити доньку.

— Притримай язик, Меггі! — громоподібно зашепотів він. — Навіщо ти його захищаєш? Ти бодай подумай, де його шабля! Ця проклята…

Він замовк, відчувши дивний пильний погляд блискучих очей, котрий усіх вразив.

— Старий дурень! — тихо сказала вона без натяку на повагу. — Що ви хочете довести? Невже не зрозуміло, що він не вбивав, коли стояв поруч зі мною? А якби він убив, я все одно була б там. Хто ж, якщо не я, міг би це бачити або хоча б знати про це? Невже ви так ненавидите Ніла, що підозрюєте власну доньку…

Леді Гелловвей пронизливо верескнула. Інші сиділи ніби в лихоманці, спостерігаючи жорстоку трагедію закоханих, котра, здавалося, могла трапитися лише в давнину. Горда й бліда шотландська аристократка та її коханий, ірландський авантюрист, ніби зійшли зі старих портретів у середньовічному замку. Принишклу кімнату надовго заполонили примарні тіні отруєних жінок та віроломних коханців.

І тоді серед похмурого мовчання пролунав простодушний голос:

— Скажіть, а що — це дуже довга сигара?

Питання було настільки несподіване, що всі повернулися, аби подивитися, хто ж це запитує.

— Я маю на увазі, — пояснив маленький отець Бравн зі свого кутка, — я маю на увазі сигару, котру докурює містер Брейн. Виглядає, що вона не менша від ціпка.

Валантен підняв голову, і не зважаючи на недоречність репліки, на його обличчі була написана згода, щоправда, змішана зі знервуванням.

— А й справді, — різко відмітив він. — Іване, пошукайте ще раз містера Брейна й відразу ж приведіть його сюди.

Коли двері за слугою зачинилися, Валантен звернувся до дівчини з серйозністю, котра була викликана новим ходом справи:

— Леді Маргарет, ми всі вдячні вам і захоплюємося тим, що ви переступили псевдогордість і пояснили поведінку майора. Однак дещо залишилось нез’ясованим. Наскільки я розумію, лорд Гелловвей зустрів вас, коли ви йшли з кабінету до вітальні, потім вийшов у сад і побачив майора, але це сталося через декілька хвилин, чи не так?

— Ви, напевно, пам’ятаєте, — дещо іронічно відповіла Маргарет, — що я щойно відмовила йому, і тому ми не могли йти, тримаючись за руки. Все-таки він — джентльмен, він залишився в саду й тому потрапив під підозру.

— Але в ці декілька секунд, — вагомо заперечив Валантен, — він цілком міг би.

Знову почувся стукіт, і в дверях з’явилося понівечене шрамом обличчя.

— Пробачте, добродію, — сказав він, — та містер Брейн зник з будинку.

— Зник! — вигукнув Валантен і вперше за увесь цей час піднявся з-за столу.

— Втік. Щезнув. Випарувався, — продовжував Іван, кумедно вимовляючи французькі слова. — Його капелюх і пальто теж зникли. Та я вам скажу ще дещо цікаве. Я вискочив з будинку, щоб подивитися, чи він, бува, не залишив якихось слідів. І я знайшов — та ще й які!

— Що ж ви знайшли? — запитав Валантен.

— Зараз покажу, — сказав Іван. Наступної миті він знову з’явився з кавалерійською шаблею, її клинок був закривавлений. Присутні дивилися не неї так, ніби це блискавка несподівано влетіла до кімнати. А бувалий Іван незворушно продовжував:

— Ось що лежало в кущах, ярдів п’ятдесят звідси, як їхати в напрямі Парижа. Видно, наш поважний містер Брейн кинув там цю штуку, коли втікав.

Знову зависла тиша, але вже інша. Валантен узяв шаблю, оглянув її, потім якийсь час напружено думав і врешті шанобливо звернувся до О’Брайєна:

— Майоре, ми впевнені, що ви в будь-який час надасте свою шаблю поліції, якщо це знадобиться для експертизи. А наразі, —